Лабіринт підсвідомості

Біль пронизав скроні, гарячою голкою пройшовся по всьому тілу. Я застогнала, ще не відкривши очей. Кожна кістка, кожен м’яз болів так, ніби вчора мене переїхав автобус. Вчора… Це слово гулко відлунювало в голові, але пам’ять була порожньою. Я спробувала піднятися, але світ похитнувся, і мені довелося знову лягти на холодну підлогу. До горла підступив приступ нудоти. Кілька глибоких вдихів заставили його відступити, і я, нарешті, глянула довкола. Я знаходилась в тій самій кімнаті, яку бачила у сні всього лише кілька днів тому.   Моторошний сон, який закарбувався в пам'яті. Страх… Морок… Емоції безвиході. Темна кімната, в якій не було ні одного вікна, лише зверху знаходився вентиляційний вихід. Але він був на висоті чотирьох метрів. Сірі стіни пахли пліснявою, перегнившою хвоєю та грибами. При кожному вдосі ця сирість попадала в легені та заставляла голосно кашляти. Вона, ніби отрута просочувалась в кожну клітину мого тіла. Посередині кімнати стояла велика запалена свічка, а біля неї лежали маленькі клаптики паперу. Навпроти себе побачила залізні двері. Повільно піднявшись, я підійшла до них та торкнулась ручки, щоб відкрити, але мені не вдалось. Наступна спроба теж не принесла результату, і я почала стукати кулаками по тих залізних дверях та голосно кричати. Але ніхто не відповів, я лише позбивала кулаки до крові. Повернувшись спиною до них, я опустилась вниз та закрила голову руками. Божевільна тиша огорнула мої вуха.  Стіни морально давали на мою психіку. Холод цих стін був немов застиглі тіні листопаду — безнадійний і мертвий. Моє тіло забилося в тремтінні. Це не сон, а моторошна реальність, у якої немає виходу. Страх, наче жива істота, стиснув мої груди, перекриваючи дихання. Я вчепилася пальцями у волосся і видала лише глухий, безпорадний крик. Серце шалено калатало, відлунюючи в скронях. Я задихалася. І поміж цей хаос я почула свій голос, що проривався крізь пелену жаху: "Візьми себе в руки. Вихід є завжди. Не піддавайся страху".

Я закрила очі та уважно вслухалась в свій голос. Він звучав все голосніше та голосніше. Важкі та довгі вдохи приводили серце в норму. Паніка та тремор відступив. Відкривши очі, я поглянула на свої руки, в яких тримала два жмути свого волосся. Я навіть не відчула, як вирвала його. Кинувши їх на землю, я знову подивилась довкола себе. 

— Як я тут опинилась? Чому не можу нічого згадати? Можливо, це сон. Але він настільки реальний, — говорила я вголос.  

Напруживши свій мозок, я не могла ніяк згадати, як опинилась тут. Останнє, що я пам'ятаю, це як їхала додому у своїй машині, а потім — провал у пам'яті. Хто це зробив? Чому? Чому я? Чим я провинилась? Відповіді не було.  Я підповзла до свічки, де лежали клаптики паперу. Вони були чистими. Я піднесла один до полум'я, сподіваючись, що воно щось проявить. Але в ту ж мить по кімнаті пронісся холодний порив вітру, якого не мало бути в цьому замкненому просторі. Папірці вирвало з моїх рук і розкидало по підлозі. Я закричала, в паніці відповзла в куток. Трясучись, я змушувала себе прокинутися, але реальність не відпускала. Коли я наважилася знову поглянути на свічку, пазлики паперу лежали зібраними, а на одному з них, тепер не порожньому, виднівся напис: "Згадай все".

Але ж кілька секунд тому, він був порожній. Що відбувається? Я гіпнотично дивилась на ці два слова.

— Згадай все! Згадай все! Що я повинна згадати? 

Я підняла голову на пильно вдивлялась в двері, шукаючи відповідь на запитання.

— Сон!!! — викрикнула я.

Закривши очі, я глибоко вдихнула. Напружуючи мозок, я намагалася згадати цей клятий сон. В цю мить переді мною з'явилася жінка в чорному платті та довгим чорним волосся. Вона щось говорила, але я не чула ні слова. Міцніше закрила очі, я намагалась почути її слова, але було марно. Через кілька секунд, я почула її голосний сміх. Божевільний сміх. Вона ближче підійшла до мене та крикнула: “Згадай все”. Я різко відкрила очі. Емоції жаху переповнювали мене. І я відчула як сльози покотились по моїх щоках. Сльози відчаю та безвиході. Я присіла на підлогу, сперлась об стінку та, не помітила, як поринула у сон. Ось так я і побачила вихід з цього лабіринту. Сон показував мені, де заховані підказки, щоб вибратись. Крок за кроком  проходила кімнати, перед тим занурюючись у сон. Іноді я бачила знову цю жінку, яка щось шепотіла мені, але зрозуміти її слова була не в змозі. Лише чула її проклятий сміх. Згодом, я перестала звертати увагу на неї. Організм був у стані виснаження. Голод, спрага, фізичний біль, страх. Відчуття, які зливаються в одне доводило до божевілля. Іноді мені здавалось,  що, можливо я і в правду, збожеволіла. Наступного разу, коли я знову поринула в сон, щоб побачити наступну підказку — не побачила нічого. Я прокинулась знову у тій самій кімнаті. Посередині горіла свічка та навколо були розкидані листки паперу та своє вирване волосся. І на це раз двері вже були відкриті. І все повторилось. Один вихід це зрозуміти слова тієї жінки. Вона мій ключ до виходу.

Коли я заплющую очі, її шепіт пронизує тишу. Божевільний сміх і слова, що повторюються, наче заклинання: «Згадай усе». Я знаю — усе скінчилося. Немає виходу. Немає сил. Моя нервова система давно перестала реагувати на страх і відчай. Я просто здалася. Швидко. Безповоротно. Сиджу, не відводячи погляду від пожовклого аркуша паперу, і знову провалююся в сон.

Я — маленька дівчинка, біжу коридором із білими, мов сніг, стінами. Це лікарня. Її стерильний запах і холод плитки під босими ногами здаються такими знайомими. Я усміхаюся. Щастя переповнює мене, легке, ніби пір’їнка, що гойдається на вітрі. Навколо — жодної душі. Але самотність не лякає. Вона здається природною, ніби так і має бути.

— Доню, люба, повернися! — голос мами лунає звідкись іздалеку, м’який, але з ноткою тривоги. — Ти ж знаєш, що не можна покидати палату. Там небезпека. Ти мусиш бути біля мене.

Я зупиняюся. Мій погляд падає на єдині відчинені двері в кінці коридору. Від них віє крижаним холодом, і темрява, що сочиться звідти, здається живою.