Сім цифр

Рейна просиділа над папірцем з номером майже годину.

Він лежав перед нею на кухонному столі. Звичайний клаптик, на якому Монті записав сім цифр — сім цифр, які передала Бонні. Сім цифр, що могли стати початком кінця. Або початком нового життя.

Вона дивилася на них і не могла відвести погляду. 7-4-2-3-8-1-5. Просто цифри. Просто номер телефону. Але важили вони більше, ніж усі документи, які Рейна зібрала за останні тижні. Більше, ніж ключі, знайдені в альтанці. Більше, ніж фотографії мами з Монті.

Один дзвінок міг змінити все.

Або зруйнувати.

Монті сидів навпроти, пив уже третю чашку кави й мовчав. Він не тиснув, не квапив, не радив. Просто був поруч. Його спокій передавався через стіл, через тишу, через погляд, який іноді зупинявся на ній. Він знав, що вона має зробити цей крок сама.

Рейна відчувала цей погляд. Він не дратував, не тиснув. Він заспокоював. Він нагадував їй, що вона не сама. Що хтось вірить у неї.

Нокс лежав на підвіконні, грівся на сонці, яке нарешті визирнуло після кількох похмурих днів. Він іноді розплющував одне око, дивився на них і знову заплющував. Коту не було діла до людських драм. У нього було сонце, їжа і теплий дім. Рейна заздрила йому. Він не знав, що таке страх перед дзвінком, що може змінити все.

— Ти думаєш, йому можна вірити? — спитала вона, не відриваючи погляду від папірця. Голос прозвучав глухо, ніби з-під води.

— Кому? — Монті підвів голову. Його очі зупинилися на ній.

— Моррісону.

Він задумався. Поставив чашку на стіл. Повільно, ніби зважував кожне слово.

— Бонні вірить. А вона в людях розбирається краще за нас обох.

— Це не відповідь.

— Я знаю. Але іншої в мене немає.

Вона зітхнула. Провела рукою по обличчю, намагаючись заспокоїтись.

— Ти чув про нього щось? Справжнє? Не те, що говорять випадкові люди.

— Чув. — Монті відкинувся на спинку стільця. Провів рукою по волоссю, згадуючи. — Коли працював... ну, ти знаєш, у тій сфері. Іноді його ім'я спливало в розмовах. Люди говорили про нього з повагою.

— І що казали?

— Різне казали. Але ніхто ніколи не казав, що він брехун. Ніхто не казав, що його можна купити. Це вже багато значить у нашому світі.

— А що казали?

Монті помовчав. Згадував.

— Казали, що він упертий. Дуже впертий. Що як вчепиться в справу — не відчепиться, поки не докопається до істини. Його звільнили через це.

— Через що саме?

— Відмовився закрити справу, яку начальство хотіло зам'яти. Справа була гучна, хтось із великих людей світився. Йому наказали — він не послухав. Сказав, що правда важливіша за кар'єру.

Рейна підвела голову. Подивилася на Монті.

— І що сталося?

— Нічого. Справу закрили без нього. А його викинули на вулицю. З вовчим квитком. Без рекомендацій. Ніхто не захотів з ним працювати після цього.

— І він не продався? Не пішов на компроміс?

— Не продався. Міг би, напевно. Йому пропонували. Але він відмовився.

Вона знову подивилася на папірець.

— Це добре чи погано?

— Це означає, що він не боїться. І що його не купиш. А в нашій ситуації це найкраще, що можна знайти.

Рейна кивнула. Помовчала. Пальці крутили папірець, не даючи спокою.

— А якщо він відмовиться?

— Тоді будемо шукати далі. Є ще люди. Є інші детективи.

— А якщо він виявиться одним із них? Якщо Бонні помиляється?

Монті подивився їй прямо в очі. Довго. Дуже довго. Так довго, що Рейна відчула, як час зупинився.

— Тоді ми в біді, — сказав він спокійно. — Великій біді. Але вибору в нас немає. Самостійно ми не впораємося. Не маємо ні досвіду, ні зв'язків, ні захисту.

Рейна відчула, як у грудях щось стискається. Вона знала, що він правий. Вони вдвох — це не армія. У них немає ні зброї, ні зв'язків, ні захисту. Тільки документи, старі фотографії та спогади, які нічого не варті без доказової бази.

Вона глибоко вдихнула. Взяла телефон. Почала набирати.

Пальці тремтіли так, що вона ледь не стерла номер тричі. Доводилося починати заново. Серце калатало десь у горлі. Кожна цифра давалася з неймовірним зусиллям.

Монті не втручався. Просто сидів і дивився. Його спокій передавався їй через стіл.

Нарешті вона натиснула «виклик».

Гудки. Один. Другий. Третій.

— Алло?

Голос був низький, спокійний, трохи втомлений. Саме такий, яким вона уявляла собі детектива. Без метушні, без зайвих емоцій. Просто людина, яка звикла мати справу з чужими бідами.

— Детектив Моррісон? — перепитала вона, хоча знала, що це він.

— Так. Хто це?

— Мене звати Рейна. Рейна Лойд. Нам потрібна ваша допомога.

Пауза. Довга. Майже нестерпна. Рейна затамувала подих.

— Звідки ви взяли мій номер?

— Від подруги. Вона сказала, що ви чесна людина. Що вам можна довіряти.

— І що сталося?

Рейна глибоко вдихнула. Слова застрягали в горлі, але треба було казати.

— Справа про вбивство. Дванадцять років тому. Моєї мами.

Тиша на тому кінці тривала ще довше. Так довго, що Рейна вже почала боятися, що він поклав трубку. Вона подивилася на Монті, той стенув плечима.

— Де ви знаходитесь? — спитав нарешті Моррісон.

— У Лондоні.

— Давайте зустрінемося. Чим швидше, тим краще.

Рейна стрепенулася. Серце закалатало з новою силою.

— Коли?

— Сьогодні. За дві години. Знаєте кав'ярню «Ковчег» на Кінгс-роуд?

Вона замислилася. Здається, проїжджала повз. Бачила вивіску.

— Знайду.

— Чекаю.

Він поклав трубку.

Рейна дивилася на телефон. Руки тремтіли ще дужче, ніж до дзвінка. Але всередині щось змінилося. Страх не зник, але до нього додалося щось інше. Схоже на надію.

— Він погодився, — сказала вона. — Сьогодні. За дві години.

Монті кивнув.

— Я з тобою.

— Він не казав, що можна з кимось.

— Мені все одно.

Вона подивилася на нього. Він дивився на неї. І в цьому погляді було стільки рішучості, скільки вона не бачила ніколи.