Новий світанок

Ранок наступного дня зустрів Лондон рідкісним для цієї пори року сонцем. Промені пробивалися крізь важкі хмари, розтинаючи сіре небо золотими смугами. Місто вмивалося після нічного дощу, блищало мокрими дахами, дихало свіжістю.

Рейна стояла біля вікна своєї кімнати, дивилася на ліхтар навпроти. Того самого, під яким ще кілька днів тому стояла тінь. Тепер там було порожньо. Тільки мокрий асфальт і жовте листя, яке вітер зібрав у маленькі купки.

Вона не спала всю ніч. Знову. Але цього разу не від страху чи тривоги. Від думок. Від спогадів. Від усього, що сталося за останні тижні.

Саймон. Його обличчя, його голос, його слова. Вона прокручувала в голові їхню розмову знову і знову, намагаючись знайти хоч якесь виправдання, хоч краплину розуміння. Але розуміння не приходило. Була тільки порожнеча.

Вона відійшла від вікна, подивилася на себе в дзеркало. Звідти дивилася молода дівчина з втомленими очима, але в цих очах уже не було того відчаю, який вона бачила там останні місяці. Була рішучість. Була готовність іти далі.

Сьогодні вони йдуть у поліцію.

Вона вдягнулася, вийшла на кухню. Монті вже не спав. Він сидів за столом із чашкою кави, Нокс дрімав на підвіконні. У кімнаті пахло свіжими тостами.

— Доброго ранку, — сказав він, підводячи голову. — Як ти?

— Нормально, — відповіла вона. І це було майже правдою.

Вона сіла за стіл, налила собі каву. Пила маленькими ковтками, дивилася у вікно. Сонце піднімалося все вище, заливаючи кухню золотим світлом.

— Моррісон подзвонив, — сказав Монті. — Зустріч о десятій. Він забере нас.

Рейна кивнула.

— Ти готова?

— Так.

Він подивився на неї довго, уважно. Потім усміхнувся.

— Ти сильна, Рейно. Дуже сильна.

Вона хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Вона просто взяла його за руку і стиснула.

***
 

О десятій рівно біля під'їзду зупинилася сіра «Тойота». Моррісон і Томмі чекали всередині. Обличчя в них були серйозні, зосереджені.

Рейна сіла на заднє сидіння, Монті поруч. Машина рушила.

— Усе готово? — спитав Монті.

— Так, — відповів Моррісон. — Я зв'язався зі своїми людьми в Скотленд-Ярді. Вони чекають. Запис уже в мене на телефоні, зробив кілька копій про всяк випадок.

— А Саймон?

— У камері. Він не чинив опору, дав покази. Узяв усе на себе. Брауна, замовлення, підставу твого батька.

Рейна мовчала. Вона дивилася у вікно, на вулиці Лондона, що пропливали повз. Люди поспішали на роботу, діти йшли до школи, кав'ярні відчиняли двері. Звичайне життя. Таке просте і таке далеке від того, через що вона пройшла.

Машина зупинилася біля масивної сірої будівлі з прапором над входом. Скотленд-Ярд.

Рейна вийшла, подивилася на фасад. Стільки разів вона бачила цю будівлю по телевізору, в фільмах, на фотографіях. І ніколи не думала, що колись увійде всередину як свідок у справі про вбивство власної матері.

— Ходімо, — тихо сказав Моррісон.

Вони зайшли всередину.

***
 

У коридорах пахло папером, кавою і трохи — потом. Люди в формі й цивільному снували туди-сюди, хтось говорив по телефону, хтось ніс стоси папок. Метушня, яка здавалася хаотичною, але насправді була добре організованою.

Їх провели в невеликий кабінет, де чекав слідчий — чоловік років сорока з втомленим обличчям і пронизливими очима.

— Детектив Барнс, — представився він. — Сідайте.

Вони сіли. Рейна відчувала, як серце калатає десь у горлі. Вона стискала в руках телефон, на якому був записаний її власний голос, голос Грінвуда, голос правди.

Моррісон пояснив ситуацію. Розказав про справу, про документи, про зустріч із Грінвудом, про визнання Саймона. Говорив спокійно, чітко, по-діловому. Без емоцій, без зайвих деталей.

Барнс слухав, іноді кивав, робив помітки в блокноті. Коли Моррісон закінчив, він подивився на Рейну.

— У вас є запис?

Рейна простягнула йому телефон. Барнс узяв, підключив до колонок, натиснув відтворення.

З динаміка почувся голос Грінвуда. Спокійний, впевнений, майже дружній.

«Ти прийшла... Я знаю, хто це зробив... Віктор Браун... Він був моїм посередником... Я не знав, що він узяв це замовлення...»

Рейна слухала і відчувала, як усередині неї щось тане. Той лід, який тримався дванадцять років, нарешті починав розходитися тріщинами.

Запис закінчився. Барнс мовчав. Потім підвів очі на Моррісона.

— Це серйозно, — сказав він. — Дуже серйозно. Якщо все підтвердиться, Грінвуд сяде надовго.

— А Саймон? — спитала Рейна.

Барнс подивився на неї. В його очах було щось схоже на співчуття.

— Він дав покази. Узяв на себе відповідальність за організацію вбивства. І за вбивство Брауна. Його справа буде розглядатися окремо.

Рейна кивнула. Вона не знала, що відчувати. Полегшення? Сум? Порожнечу? Усе разом.

— Що тепер? — спитала вона.

— Тепер ми працюємо, — відповів Барнс. — Перевіряємо інформацію, збираємо докази, готуємо справу до суду. Це може зайняти час.

— Скільки?

— Місяці. Можливо, пів року. Але він уже нікуди не дінеться. Ми його не відпустимо.

Рейна подивилася на Монті. Той стиснув її руку.

— Дякую, — тихо сказала вона.

***
 

Вони вийшли з будівлі надвечір. Сонце вже хилилося до горизонту, заливаючи вулиці помаранчевим світлом. Лондон був прекрасним у цю годину — золотим, спокійним, майже казковим.

Рейна зупинилася на сходах, глибоко вдихнула. Повітря було свіжим, чистим, із легким запахом осіннього листя.

— Як ти? — спитав Монті, підходячи.

— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Здається, я мала б відчувати полегшення. Але я відчуваю тільки втому.

— Це нормально. Ти пройшла довгий шлях.

Вона подивилася на нього. На його сиве волосся, на зморшки біля очей, на теплі очі, в яких не було ні краплі осуду.

— Дякую, що був поруч, — сказала вона. — Увесь цей час.

Він усміхнувся.

— Завжди будь ласка.