Останній акорд

Дощ лив не перестаючи.

Сіра «Тойота» повільно рухалася вузькими вуличками Челсі, одного з найпрестижніших районів Лондона. Тут не було висотних офісних центрів, лише елегантні трьох-чотириповерхові будиночки з червоної цегли, акуратні палісадники, дорогі автомобілі вздовж тротуарів. Тиша, спокій, розкіш — усе те, що так контрастувало з тим, що відбувалося в душі Рейни.

Вона сиділа на задньому сидінні, притулившись лобом до холодного скла. Краплі дощу стікали по склу, розпливалися, зникали. Як і її надія на те, що цей кошмар колись закінчиться.

Монті сидів поруч, мовчав. Його рука лежала на її коліні — важка, тепла, заспокійлива. Він не говорив нічого, але його присутність була важливішою за будь-які слова.

Моррісон вів машину, напружено вдивляючись у дорогу. Томмі поруч із ним тримав у руках телефон, звіряючись із навігатором.

— Тут ліворуч, — сказав він. — За два квартали.

Рейна підвела голову. Серце знову почало калатати — важко, болісно, майже нестерпно. Вона знала, що за кілька хвилин побачить його. Людину, яка вбила її маму. Людину, яка дванадцять років тому ввійшла в їхній дім і забрав у неї все.

Саймон.

Вона досі не могла повірити. Це ім'я, яке вона повторювала про себе останні пів години, здавалося чужим, несправжнім. Як він міг? Як він міг дивитися їй в очі, говорити про маму, пропонувати допомогу — і при цьому знати, що це він?

— Ось тут, — тихо сказав Томмі. — Припаркуйся он там, за рогом.

Моррісон звернув у тихий провулок, зупинив машину під великим старим деревом. Дощ трохи вщух, перетворившись на дрібну мряку, яка повисла в повітрі сірою пеленою.

Вони сиділи мовчки, вдивляючись у вулицю. Будинок Саймона стояв за п'ятдесят метрів — такий самий, як і сусідні, з червоної цегли, з білими вікнами та невеликим ґанком. Біля входу горів ліхтар, кидаючи жовте світло на мокрий тротуар.

— І що тепер? — спитав Монті.

— Чекаємо, — відповів Моррісон. — Треба переконатися, що його немає вдома.

Вони чекали. Хвилини тягнулися нескінченно довго. Рейна дивилася на будинок і думала. Думала про те, що скаже, коли побачить його. Про те, чи зможе дивитися йому в очі. Про те, чи вистачить у неї сил не розридатися, не впасти, не зламатися.

Раптом Томмі напружився.

— Там хтось іде.

Усі подивилися в той бік, куди він показував. По тротуару, повільно, не поспішаючи, йшов чоловік. Високий, худорлявий, у темному плащі. У руках він ніс два пакунки з продуктами — видно, щойно з магазину.

Рейна впізнала його зразу. Цю ходу, цю поставу, цей спокійний, майже лінивий крок. Саймон.

Він зупинився біля свого будинку, поставив пакунки на землю, дістав ключі. Відчинив двері, підняв покупки й зайшов усередину. Двері зачинилися за ним.

— Він удома, — прошепотіла Рейна. — Він нікуди не їхав. Не було ніякої командировки.

— Він знав, що ти зустрічаєшся з Грінвудом, — тихо сказав Монті. — Він чекав.

— Але як він міг знати?

— Він завжди знав більше, ніж мав би. Тепер я розумію чому.

Рейна відчула, як у грудях закипає лють. Гаряча, сліпа, нестримна. Вона хотіла вискочити з машини, побігти до тих дверей, вибити їх, вчепитися йому в горло.

Монті відчув це. Він міцніше стиснув її руку.

— Зачекай, — сказав він. — Треба все обдумати. Не можна діяти на емоціях.

— А що ти пропонуєш? — випалила вона. — Сидіти тут і чекати, поки він втече?

— Він не втече, — спокійно відповів Моррісон. — Він думає, що в безпеці. Він думає, що переграв нас. Це наша перевага.

Рейна дивилася на нього. Моррісон був спокійний, зосереджений. У його очах не було страху, тільки холодна рішучість.

— Але в нас немає доказів, — сказала вона. — Диктофон у Грінвуда. Ми віддали єдиний доказ.

Моррісон повернувся до неї. І на його обличчі з'явилося те, чого Рейна ніяк не очікувала — усмішка. Легка, ледь помітна, але справжня.

— Слухай, Рейно, — сказав він. — Я хочу тобі дещо розповісти.

Вона дивилася на нього, не розуміючи.

— Пам'ятаєш, коли ти подзвонила мені перед тим, як зайти до Грінвуда?

— Так. Ви ж чули всю розмову через телефон.

— Чув. Але не тільки через телефон.

Він дістав свій мобільний, відкрив якусь програму, натиснув кілька кнопок. За кілька секунд із динаміка почувся голос — низький, спокійний, впізнаваний.

«Рейно, — сказав він. — Я знаю, хто це зробив».

Рейна завмерла. Це був голос Грінвуда. Її розмова з ним. Уся, від початку до кінця.

— Але як... — прошепотіла вона. — Як це можливо? Диктофон же...

— Диктофон, — перебив Моррісон, — був приманкою.

Вона дивилася на нього, не кліпаючи. Слова не складалися в речення.

— Коли ти подзвонила мені, — пояснив він, — я не просто слухав. Я поставив телефон на запис. Усі сучасні телефони це вміють, треба тільки знати, як налаштувати. Тому, поки ти розмовляла з Грінвудом, усе записувалося прямо сюди.

— Але навіщо тоді був диктофон? Навіщо ми ризикували?

Моррісон зітхнув. Подивився на неї з теплотою, майже по-батьківськи.

— Рейно, Грінвуд — не дурень. Він би нізащо не повірив, що ти прийшла до нього без жодного записуючого пристрою. Він би обшукав тебе, знайшов телефон, і все б зруйнувалося. Але диктофон... він був очевидним. Він був тим, що він очікував побачити.

— Тобто... — Рейна намагалася переварити інформацію. — Тобто ви знали, що він здогадається?

— Ми знали, що він може здогадатися. Тому й підготували пастку. Він думав, що переграв нас, забравши диктофон. А справжній запис залишився в мене.

Моррісон підморгнув. Легко, майже весело.

— Не тільки він уміє маніпулювати, дівчинко.

Рейна дивилася на нього. І раптом відчула, як до горла підкочує щось — чи то сміх, чи то плач, чи то полегшення. Вона не знала. Але це було так сильно, що вона ледь стрималася.

— Ви... ви геній, — видихнула вона.

— Ні, — похитав головою Моррісон. — Просто старий детектив, який знає, що в цій роботі завжди треба мати запасний план. Особливо коли маєш справу з такими людьми, як Грінвуд.