Ціна правди

О дев'ятій ранку зателефонував Грінвуд.

Рейна сиділа на кухні, дивилася на чашку з чаєм, який уже давно охолов. Вона навіть не пам'ятала, коли востаннє робила ковток. Думки були десь далеко — там, на тридцять сьомому поверсі, у кабінеті людини, яка тримала в руках нитки її долі.

Телефон завібрував так різко, що вона підскочила на стільці. Екран світився ім'ям, яке вона ніколи не зберігала в контактах, але запам'ятала з першого разу. Грінвуд.

Вона взяла трубку. Пальці тремтіли.

— Рейно, — сказав він. — Я знаю, хто це зробив.

У неї перехопило подих. Світ навколо ніби зупинився. Зникли звуки, запахи, навіть власне дихання. Залишився тільки цей голос — спокійний, впевнений, майже дружній.

— Хто? — видихнула вона.

— Зустрінемося за годину. У тому самому місці. Приходь сама. І візьми з собою той диктофон, на який ти записувала наш діалог. Ти ж не думала, що я не впізнаю?

Рейна відчула, як кров відлила від обличчя. Світ різко повернувся, але тепер він був перевернутим, чужим, ворожим.

— Але як ви...

— Дівчинко, — перебив він. Голос його став м'якшим, майже співчутливим, але від цього ще страшнішим. — Я в цьому бізнесі дуже давно. І коли колишній детектив Скотленд-Ярду підсилає до мене дитину, невже він думає, що мене можна так обдурити? Я знав про запис ще до того, як ти зайшла в ліфт.

— Я...

Він поклав трубку.

Рейна дивилася на телефон. Руки тремтіли так сильно, що вона ледь не випустила його. Серце калатало десь у горлі, важкими, болісними ударами, що віддавалися у скронях.

Вона вибігла на кухню. Монті саме пив каву. Він підвів голову, побачив її обличчя, і чашка завмерла в його руках.

— Він подзвонив, — видихнула Рейна. — Знає ім'я. Зустріч за годину.

Монті кивнув, уже підводячись.

— Але він знав про диктофон, — продовжувала вона, і голос її зривався. — Він знав увесь час. Чому він одразу не сказав мені? Чому?

Посмішка з обличчя Монті зникла в одну мить. Він дивився на неї, і в його очах була така втома, такий біль, що Рейні стало моторошно.

— Він любить грати з почуттями людей, — тихо сказав Монті. — Дає їм помилкову надію, а потім забирає її і насолоджується їхніми муками. Тому твоя мама і хотіла піти від нього. Він не просто вбивця, Рейно. Він хижак, який годується чужим болем.

Серце Рейни розривалося. Вона стояла посеред кухні, і світ навколо неї хитався. У неї був вибір. Страшний, неможливий вибір.

Піти в поліцію з цим записом. Віддати його Моррісону. Можливо, цього буде достатньо, щоб посадити главу мафіозного угруповання за ґрати. Туди, де йому місце. Де він не зможе більше нікому заподіяти шкоди.

Але тоді вона ніколи не дізнається імені. Ім'я людини, яка натиснула на курок тієї ночі. Людини, яка вбила її маму. Воно залишиться з нею назавжди — питанням без відповіді, болем без полегшення.

А якщо вона піде на зустріч? Якщо вона віддасть йому диктофон, погодиться на його умови? Тоді вона дізнається ім'я. Але чи скаже він правду? Чи не обдурить знову? І чи не стане вона співучасницею його злочинів, віддавши йому докази?

Вона дивилася на Монті. Він дивився на неї. І в його очах не було відповіді. Тільки підтримка. Тільки готовність бути поруч, що б вона не вирішила.

— Я піду, — сказала вона нарешті. Голос був тихим, але твердим. — Я піду і дізнаюся ім'я.

Монті кивнув.

— Я з тобою.

— Ні. Він сказав: сама.

— А мені все одно.

Вона підійшла до нього, взяла його за руку. Його долоня була теплою, надійною.

— Ти почекаєш унизу. З Моррісоном. У машині. Якщо щось піде не так... ви знаєте, що робити.

Він хотів заперечити, але вона зупинила його поглядом.

— Я впораюся, Монті. Я повинна впоратися сама.

Він довго дивився на неї. Потім повільно кивнув.

— Добре. Але якщо через пів години ти не вийдеш, я ввірвуся туди. Навіть якщо доведеться рознести цю кляту будівлю по цеглині.

Вона усміхнулася. Крізь сльози, що підступали до очей.

— Домовилися.

***
 

Вони приїхали за п'ятнадцять хвилин. Сіра «Тойота» знову стояла навпроти офісного центру. Моррісон і Томмі чекали. Їхні обличчя були напруженими, зосередженими.

Рейна вийшла з машини. Монті залишився всередині, але його погляд проводжав її, впивався в спину, давав сили.

Вона подивилася на будівлю. Там, на тридцять сьомому поверсі, на неї чекала правда. Або чергова брехня. Вона не знала.

Вона дістала з кишені диктофон. Маленький, плоский, непоказний. Він записував усе. Кожне слово, кожен подих, кожен удар серця. Він був її свідком, її зброєю, її єдиним захистом.

Вона заховала його назад у кишеню, глибоко вдихнула і зайшла всередину.

***
 

Вестибюль цього разу здавався ще більшим, ще холоднішим, ще розкішнішим. Дівчина на рецепції впізнала її, кивнула, навіть не питаючи.

— Містер Грінвуд чекає. Тридцять сьомий поверх.

Рейна пішла до ліфта. Скляні двері зачинилися за нею. Кабіна почала підніматися.

Вона дивилася на цифри, що змінювали одна одну. 5... 10... 15... 20... Кожна нова цифра наближала її до розв'язки. Кожна нова цифра віддаляла від безпеки.

25... 30... 35...

Серце калатало так, що, здавалося, його чути на весь ліфт. Вона притулилася до стіни, намагаючись заспокоїти дихання. Глибокий вдих. Видих. Ще один.

Двері відчинилися.

Вона вийшла в довгий коридор. Той самий килим, ті самі картини, ті самі двері в кінці.

Вона підійшла. Постукала.

— Заходьте.

Голос був спокійним. Майже привітним.

Вона штовхнула двері.

***
 

Грінвуд сидів за столом. Той самий стіл, те саме крісло, той самий вид на Лондон за спиною. Але цього разу він не підвівся, не усміхнувся, не простягнув руки. Він просто дивився на неї своїми холодними очима, в яких танцювали відблиски сірого неба.

На столі перед ним лежав аркуш паперу. Чистий, складений навпіл. Він лежав і чекав.

Рейна пройшла до крісла. Сіла. Не питаючи дозволу, не чекаючи запрошення. Просто сіла навпроти нього і поклала на стіл диктофон.