Гра з дияволом

Вулиця перед офісним центром на площі Канарі-Ворф зустріла Рейну холодним вітром і настирливою мрякою. Вона стояла біля входу, дивлячись на височенну скляну будівлю, що здіймалася в сіре лондонське небо. Тут, на тридцять сьомому поверсі, знаходився офіс Річарда Грінвуда. Людини, яка, за словами Моррісона, замовила її маму.

Серце калатало десь у горлі. Рейна відчувала його кожним ударом — важким, гучним, майже болісним. Руки тремтіли, і вона сховала їх у кишені куртки, щоб ніхто не помітив. У правій кишені лежав телефон із набраним номером Моррісона. Варто було лише натиснути «виклик» — і він почує все, що відбуватиметься в кабінеті Грінвуда.

Вона озирнулася. Через дорогу, біля невеликої кав'ярні, стояла непоказна сіра «Тойота». У ній сиділи Моррісон і Томмі. Вони не виходили, не привертали уваги, просто чекали. Ще одна машина — чорний «Форд» — повільно курсувала кварталом, постійно змінюючи позицію. Там були люди, готові втрутитися, якщо щось піде не так.

Сигналом мала стати фраза. Як тільки вона зайде в будівлю й набере номер, Моррісон почує все. І якщо вона скаже кодову фразу — «який тут гарний краєвид» — вони ввірвуться всередину.

Рейна глибоко вдихнула. Повітря було вологим, холодним, із присмаком вихлопних газів і міського пилу. Вона відчувала його в легенях, і це чомусь заспокоювало. Вона жива. Вона дихає. Вона зробить це.

— Ти готова? — спитала вона себе пошепки.

Відповіді не було. Але вона штовхнула скляні двері й зайшла всередину.

***

Вестибюль вражав розкішшю. Мармурова підлога, високі стелі, оздоблені золотом, величезні вази з живими квітами. За стійкою рецепції сиділа бездоганно вдягнена дівчина з холодною професійною усмішкою.

— Доброго дня. У вас призначена зустріч?

— Так. Рейна Лойд. До містера Грінвуда.

Дівчина перевірила щось у комп'ютері, кивнула.

— Містер Грінвуд чекає на вас. Тридцять сьомий поверх. Ліфт праворуч.

Рейна подякувала й пішла до ліфта. Скляні двері безшумно зачинилися за нею. Вона натиснула кнопку, і кабіна почала підніматися. Повільно, дуже повільно, ніби даючи їй час передумати.

Вона дістала телефон. Пальці тремтіли так, що ледь не випустили його. Набрала номер Моррісона. Один гудок. Другий. Третій.

— Алло? — голос Моррісона пролунав тихо, але чітко.

Рейна мовчала. Вона просто тримала телефон у руці, притискаючи його до себе, щоб він чув усе. Незабаром Рейна поклала його у кишеню.

Ліфт зупинився. Двері відчинилися.

Вона вийшла в довгий коридор із м'яким килимовим покриттям і картинами на стінах. У кінці коридору — масивні дерев'яні двері.

Рейна підійшла. Постукала.

— Заходьте, — пролунав низький, спокійний голос.

Вона штовхнула двері.

***
 

Кабінет був величезним. Панорамні вікна від підлоги до стелі відкривали вид на весь Лондон. Місто лежало внизу, мов на долоні — сіре, безмежне, чуже. Шкіряні меблі, масивний дубовий стіл, книжкові полиці з томами в дорогих палітурках. На столі — жодного папірця, тільки ноутбук і склянка з водою.

За столом сидів він. Річард Грінвуд.

На фотографії він виглядав інакше — старшим, жорсткішим. У житті він був... звичайним. Доглянутий чоловік років п'ятдесяти з акуратною зачіскою, в дорогому костюмі й окулярах у тонкій оправі. Він міг би зійти за успішного бізнесмена, банкіра чи адвоката. Ніщо в його зовнішності не викривало в ньому хижака.

Він усміхнувся. Усмішка була теплою, майже батьківською.

— Рейна! Проходь, сідай. Радий нарешті познайомитися з тобою особисто.

Він підвівся, обійшов стіл і простягнув їй руку. Рейна потиснула її. Долоня була сухою, теплою, з твердим потиском.

Вона сіла в крісло навпроти столу. Грінвуд повернувся на своє місце. Він дивився на неї з цікавістю — такою, з якою розглядають рідкісний експонат у музеї.

— Ти дуже схожа на матір, — сказав він. — Ті самі очі. Та сама постава. Вона була надзвичайною жінкою.

Рейна мовчала. Вона дивилася на нього, намагаючись прочитати хоч щось за цією маскою доброзичливості.

— Дякую, — нарешті видавила вона.

Він усміхнувся ширше.

— Ну що ж, перейдемо до справи.  Мені сказали, що в тебе є документи. Ті самі, що збирала Лілі перед смертю.

— Так.

— І ти хочеш їх продати?

Рейна проковтнула. У голові прокручувалися варіанти, які вони обговорювали з Моррісоном. Треба бути обережною. Дуже обережною.

— Я хочу знати правду, — сказала вона.

Грінвуд схилив голову набік. Його очі звузилися — ледь помітно, але Рейна помітила.

— Правду? Про що саме?

— Про те, хто вбив мою маму.

Він розсміявся. Коротко, але щиро, ніби вона сказала щось смішне.

— Рейно, дитино, я розумію твій біль. Але ти прийшла не за тією адресою. Я не маю жодного стосунку до смерті твоєї матері.

— А документи?

— Що документи? Папірці, які можна підробити? Імена, які нічого не доводять? Ти думаєш, це перший раз, коли до мене приходять із такими «доказами»?

Він говорив спокійно, навіть поблажливо. Але Рейна бачила його очі. Вони не сміялися. Вони вивчали її, прораховували, зважували.

— Це не підробка, — твердо сказала вона. — Це те, що мама збирала перед смертю. Там усе: дати, суми, імена. Ваше ім'я теж там.

Грінвуд зітхнув. Відкинувся на спинку крісла, схрестив руки на грудях.

— Добре. Припустимо, це правда. Що ти хочеш за ці папери?

— Я вже сказала: правду.

Він похитав головою.

— Ти наївна, Рейно. Правда нічого не варта. Її не можна продати, не можна обміняти. Правда — це лише слова. А слова нічого не значать.

— Для мене значать.

Він дивився на неї довго. Дуже довго. Так довго, що Рейна відчула, як під шкірою починають бігати мурашки.

— Ти смілива, — сказав він нарешті. — Це добре. Але сміливість без розуму — це шлях у могилу. Твоя мама була сміливою. І де вона тепер?

Рейна відчула, як у грудях закипає злість. Гаряча, сліпа, нестримна. Вона ледь стрималася, щоб не випалити щось образливе.