Чужа тінь

Рейна вийшла з дому і відразу відчула цей погляд.

Вона не могла пояснити, як це працює. Просто знала. Хтось дивився на неї з-за спини, з вікна навпроти, з припаркованої машини. Звідкись із темряви, яка навіть удень не відпускала це місто. Це відчуття було липким, холодним, воно проникало під шкіру і залишалося там, пульсуючи в такт серцю.

Вона зупинилася біля під'їзду, вдаючи, що перевіряє телефон. Краєм ока обвела вулицю. Жінка з візком повільно йшла тротуаром, дитина в візку спала, звісивши голову набік. Літній чоловік сидів на лавці з газетою, але не читав, просто дивився кудись у простір. Біля зупинки стояв чоловік у темній куртці, дивився на дорогу, чекаючи автобуса. Нічого підозрілого.

Але відчуття не зникало. Воно стало майже фізичним. Хтось спостерігав за нею. Вона відчувала це кожною клітиною шкіри, кожним нервом, кожною часточкою свого єства. Це було схоже на те, як перед грозою повітря стає важким і напруженим, готовим вибухнути.

Рейна різко обернулася. Нікого. Тільки звичайні люди, звичайне місто, звичайний ранок. Жінка з візком уже завернула за ріг. Літній чоловік усе ще сидів на лавці, тепер уже справді читаючи газету. Чоловік на зупинці сів в автобус, який щойно під'їхав.

Все було звичайно. Занадто звичайно.

Вона прискорила крок і попрямувала до автобусної зупинки. Сьогодні вона їхала до Бонні. Їй треба було з кимось поговорити. Хтось мав почути те, що вона дізналася. Хтось мав допомогти їй розібратися в тому хаосі, який коївся в голові.

Автобус прийшов швидко, ніби чекав на неї. Рейна сіла біля вікна і весь час дивилася на вулицю, намагаючись запам'ятати кожну машину, кожного перехожого. Чи не стежать за нею? Чи не їде хтось слідом? Вона рахувала машини, що їхали за автобусом, намагалася запам'ятати номери, кольори, марки. Сіра "Тойота" їхала за ними вже три зупинки. Чорний "Форд" звернув праворуч. Синя "Хонда" обігнала автобус і зникла з поля зору.

Вона вийшла за дві зупинки до дитбудинку. Петляла дворами, перевіряючи, чи немає "хвоста". Зайшла в один двір, вийшла через інший, перетнула невеликий сквер, зупинилася біля дитячого майданчика, вдаючи, що дивиться на дітей. Краєм ока спостерігала за входом у двір, звідки щойно вийшла. Ніхто не з'явився.

Здається, відірвалася.

Бонні чекала на неї біля входу в дитбудинок. Вона стояла, притулившись до паркану, і курила, хоча зазвичай не курила взагалі. Це був поганий знак. Бонні курила тільки коли дуже нервувала.

— Ти чого? — спитала Рейна, підходячи.

— Нервую, — відповіла Бонні, видихаючи дим у бік. — За тебе. І взагалі. Мені тут сни всякі сняться останнім часом. Кошмари.

— Які кошмари?

— Різні. Темрява, хтось біжить за мною, не можу втекти. Дурня.

Вони сіли на лавку в сквері навпроти дитбудинку. Рейна розказала все. Про зустріч із Моррісоном, про Віктора Брауна, про те, що детектив знає ім'я, але мовчить. Про розмову з Монті, про його страх, про його обіцянку сказати правду, коли прийде час. Про те, що за нею стежать. Про тінь під ліхтарем щоночі.

Бонні слухала мовчки, тільки іноді кивала. Вона докурила сигарету, загасила її об лавку і викинула недопалок у смітник поряд.

— І що ти думаєш? — спитала вона, коли Рейна закінчила. Голос у неї був тихий, серйозний, без звичної легкості.

— Думаю, що Монті справді боїться. Але не тільки за мене. Він боїться за себе. Він знає більше, ніж каже. І це знання його вбиває.

— Думаєш, він причетний?

— Не знаю. Він міг знати більше, ніж казав. Він міг бути там тієї ночі. Він міг бачити те, чого не написав у щоденнику. Він міг...

— Стоп, — перебила Бонні. — Ти зараз почнеш себе накручувати. Давай спокійно. По порядку.

Рейна замовкла. Дивилася на дорогу, на машини, на людей. Вона намагалася дихати глибше, заспокоїтися, але серце все одно калатало, як божевільне.

— А той детектив, — сказала Бонні. — Моррісон. Він справді знає ім'я?

— Каже, що здогадується. Каже, що має версію. Але доказів немає.

— І не каже?

— Боїться, що я влізу в халепу. Боїться, що вони дізнаються про нашу зустріч.

— Розумно. Він правий.

— Але я не можу просто чекати, Бонні. Я не можу сидіти вдома і дивитися у вікно на тінь під ліхтарем. Я не можу робити вигляд, що все нормально, коли вбивця моєї мами десь поруч.

— Можеш. Мусиш.

— Чому?

— Тому що якщо ти зробиш дурницю, якщо ти підеш і почнеш розпитувати, кого не треба, якщо ти влізеш туди, куди не треба, тебе вб'ють. І тоді правда помре разом із тобою.

Рейна похитала головою. Вона знала, що Бонні має рацію. Але знати і відчувати — різні речі. Відчувала вона тільки лють і безсилля.

Вони посиділи ще трохи. Навколо бігали діти, десь гавкав собака, сонце намагалося пробитися крізь хмари. Звичайне життя, яке тривало, не зважаючи на її драму.

— Слухай, — сказала раптом Бонні. — А що, якщо ми самі спробуємо знайти того чоловіка? Ну, якого бачила та сусідка?

— Як?

— Ну, у неї ж є якісь прикмети. Високий, темне пальто, курив, кільце на правій руці. Можна спробувати пошукати в архівах, у старих справах. Може, Моррісон допоможе.

— Він і так допомагає.

— То попроси його показати тобі старі справи. Фотографії. Раптом ти впізнаєш?

Рейна задумалася. Ідея була непоганою. Якщо Моррісон покаже їй архіви, вона зможе сама побачити обличчя. Можливо, вона впізнає когось. Можливо, інтуїція підкаже.

— Думаєш, він погодиться?

— Спробуй. Гірше не буде.

Рейна кивнула. Вона обійняла подругу на прощання і пішла до автобусної зупинки.

І раптом знову відчула той самий погляд.

Вона різко обернулася. Нікого. Тільки перехожі, машини, звичайне місто. Але вона знала. Він був десь поруч.

Вона прискорила крок, майже побігла. Зайшла в перший-ліпший магазин, сховалася між стелажами. Серце калатало так, що, здавалося, його чути на весь супермаркет.

Вона простояла там майже пів години, роблячи вигляд, що вибирає товари. Нарешті наважилася вийти.