Тіні навколо

Минуло ще три дні.

Рейна втратила лік часу. Вона прокидалася, їла, дивилася у вікно, намагалася читати, але жодна книга не могла втримати її увагу. Думки постійно поверталися до одного: хто він? Хто та людина в темному пальто, яку бачила місіс Грін?

Монті намагався її відволікти. Він готував сніданки, розповідав історії про Нокса, навіть запропонував разом подивитися якийсь фільм. Рейна кивала, погоджувалася, але за п'ять хвилин уже знову дивилася в одну точку, не бачачи екрана.

Вона думала про маму. Про те, якою вона була. Про те, що вона ніколи не дізнається її по-справжньому. Про те, що вбивця ходить десь поруч, можливо, навіть дихає з нею одним повітрям.

Телефон мовчав. Моррісон не дзвонив.

Рейна починала нервувати. А раптом він передумав? А раптом він виявився не тим, за кого себе видає? А раптом він уже розповів усе тим людям, і вони скоро прийдуть по неї?

Вона накручувала себе до такого стану, що серце починало калатати, а руки тремтіли. Тоді вона йшла на кухню, наливала склянку води, пила дрібними ковтками і намагалася дихати глибше.

На п'ятий день вона не витримала.

Вона схопила телефон і набрала номер Саймона.

— Алло? — його голос був спокійним, майже сонним.

— Саймоне, це Рейна. — Вона намагалася говорити рівно, хоча всередині все тремтіло. — Вибач, що турбую. Ти не міг би зі мною зустрітися?

Пауза. Коротка, але вона встигла її помітити.

— Звісно. Щось сталося?

— Ні, просто... мені потрібно поговорити. З кимось, хто розуміється на таких речах.

— Розумію. Давай завтра. У тому самому парку, біля фонтана. О третій.

— Дякую.

Вона поклала трубку. Серце калатало десь в області горла.

Чому вона подзвонила саме йому? Монті був поруч. Монті знав більше. Але Монті був частиною цього, його страх передавався їй, його обережність дратувала.

Саймон був іншим. Спокійним, впевненим, майже незворушним. Він знав, як виживати в цьому світі. Він міг порадити, що робити далі.

Рейна заховала телефон у кишеню і пішла на кухню. Монті саме годував Нокса.

— Я завтра зустрінуся з Саймоном, — сказала вона буденно, ніби повідомляла про похід у магазин.

Монті завмер. Рука з банкою корму застигла в повітрі.

— З Саймоном? Навіщо?

— Поговорити. Він розуміється на таких справах.

— Рейно, ти впевнена? — Його голос звучав напружено. — Ми не знаємо, кому можна вірити.

— А тобі можна? — випалила вона. І відразу пошкодувала.

Монті опустив банку. Подивився на неї. В його очах був біль.

— Я розумію, — тихо сказав він. — Ти маєш право мені не вірити. Але я лише боюсь за тебе.

Рейна замислилася. Він мав рацію. Саймона вона знала не так давно, але ії батько товаришує з ним давно.

Але чи означало це, що йому можна вірити?

— Я піду, — твердо сказала вона. — І поговорю з ним. А ти якщо хочеш — сиди тут і бійся далі.

Вона розвернулася і пішла в свою кімнату, залишивши Монті стояти посеред кухні з банкою корму в руках.

***
 

Наступного дня вона вийшла за годину до призначеного часу.

Вона не сказала Монті. Просто вдягнулася, сунула кулон під светр, перевірила, чи є в рюкзаку все необхідне, і вийшла. За її спиною клацнув замок, і цей звук чомусь віддався холодом у грудях.

Вулиця зустріла її теплим вітром і рідкісним для Лондона сонцем. Рейна підняла комір куртки — звичка, що залишилася з холодних днів — і швидко пішла до автобусної зупинки.

У голові крутилися думки. Чи правильно вона робить? Чи варто було казати Монті? Чи не наражає вона себе на небезпеку?

Але відступати було нікуди.

Автобус прийшов швидко. Рейна сіла біля вікна, дивилася на пропливаючі вулиці й намагалася заспокоїтися. Вона рахувала дерева, ліхтарі, зупинки — все, що могло відволікти.

Вийшла за дві зупинки до парку. Вирішила пройтися пішки, озирнутися. Раптом за нею стежать? Раптом це пастка?

Парк зустрів її тишею. Будній день, середина дня — людей майже не було. Тільки де-не-де на лавках сиділи літні люди з книжками або годували голубів.

Рейна підійшла до фонтана. Того самого, де вперше побачила Саймона. Тоді вона його боялася. Тепер він був єдиним, до кого вона могла звернутися.

Він чекав на неї. Сидів на лавці, дивився на воду. Побачивши Рейну, підвівся.

— Привіт, — сказав він. — Дякую, що прийшла.

— Привіт. — Вона сіла поруч. — Вибач, що турбую.

— Не вибачайся. Я радий допомогти.

Він дивився на неї своїми світлими, майже прозорими очима. Вони були спокійні, але Рейна відчувала — за цим спокоєм ховається щось більше.

— Розказуй, — сказав він.

І вона розказала. Про зустріч із Моррісоном. Про те, що документи тепер у нього. Про очікування, яке зводить з розуму. Про сусідку, яка бачила чоловіка тієї ночі. Про Монті, який мовчав дванадцять років.

Саймон слухав мовчки. Не перебивав, не ставив запитань. Тільки іноді кивав.

Коли вона закінчила, він довго мовчав.

— Ти сильна, — сказав він нарешті. — Дуже сильна. Не кожен витримав би те, що витримала ти.

— Я не почуваюся сильною.

— Це нормально. Сила — це не те, що відчуваєш. Це те, що робиш, коли страшно.

Вона подивилася на нього.

— Що мені робити далі?

— Чекати. Я знаю, це важко, але поки що іншого виходу немає. Моррісон — професіонал. Якщо він сказав, що зробить усе можливе, значить, зробить.

— А якщо його куплять?

Саймон усміхнувся. Коротко, без веселощів.

— Моррісона не купиш. Я знаю його давно. Він з тих, хто скоріше помре, ніж зрадить.

— Ви знайомі?

— Колись працювали разом. Давно. Він хороший детектив. Один із найкращих.

Рейна відчула полегшення. Якщо Саймон йому довіряє, значить, усе не марно.

— Дякую, — сказала вона. — За те, що вислухав. За те, що допомагаєш.

— Не дякуй. Твоя мама була моїм другом. Я багато чим їй зобов'язаний.

Вона подивилася на нього. В його очах промайнув сум. Справжній, глибокий.