Крок до правди

Три дні для Рейни тягнулися вічність. Дім-робота. Робота-дім.

Коли вона приходила з роботи, то майже не виходила з кімнати, лежала на ліжку, дивилася в стелю, перебирала в пам'яті всі події останніх тижнів. Іноді плакала. Іноді просто лежала, дивлячись в одну точку. Думки плуталися, накочували хвилями, від яких неможливо було сховатися.

Монті приносив їй їжу, але вона майже не торкалася. Тарілки стояли на тумбочці, холодніли, а потім він забирав їх і приносив нові. Він не тиснув, не питав, не заглядав у вічі з докором. Просто був поруч.

Нокс іноді заходив, лягав поруч, муркотів. Його тепло і вібрація заспокоювали краще за будь-які слова. Рейна гладила його, заривалася обличчям у м'яку шерсть і намагалася не думати.

Але думки не слухалися.

Вона думала про маму. Про те, як усе могло б бути, якби не та ніч. Про те, чи пам'ятала б вона її обличчя краще, якби не дитбудинківські стіни, які стерли стільки спогадів.

Вона думала про батька. Про його очі, сповнені болю. Про те, як він дивився на неї, ніби боявся, що вона зникне, якщо він відведе погляд.

Вона думала про Монті. Про його щоденник, про його мовчання, про його страх. Про те, що він носив у собі цю таємницю дванадцять років і нікому не міг розповісти.

І вона думала про те, що десь там, у цьому місті, ходить людина, яка вбила її маму. Можливо, він навіть не підозрює, що вона так близько. А можливо, навпаки — знає і чекає слушного моменту.

Телефон мовчав. Моррісон не дзвонив.

Рейна починала нервувати.

А раптом він передумав? А раптом він виявився не тим, за кого себе видає? А раптом він уже розповів усе тим людям, і вони скоро прийдуть по неї?

Вона зганяла ці думки, але вони поверталися знову і знову.

На четвертий день вона зрозуміла, що більше не може.

Чекати — це не для неї.

Вона схопилася з ліжка, вдягнулася, сунула ключі в кишеню. Джинси, светр, кросівки. Волосся зібрала в недбалий хвіст. Подивилася на себе в дзеркало — з-під очей темні кола, шкіра бліда, погляд лихоманковий.

Але байдуже.

Монті саме був на кухні, коли вона вийшла з кімнати. Він сидів за столом з чашкою кави, Нокс дрімав на підвіконні.

— Я вийду, — кинула вона.

Він підвів голову. Подивився на неї уважно, пильно. Очі ковзнули по обличчю, затрималися на темних колах.

— Куди?

— Прогуляюся.

— Сама?

— Сама.

Він хотів щось сказати. Рейна бачила це за його губами, що ледь ворухнулися. Але вона вже вийшла. Двері зачинилися за нею, і вона побігла вниз сходами, не чекаючи ліфта.

***
 

На вулиці було сонячно, але прохолодно. Лондонське літо — воно таке: може гріти, а може нагадувати про осінь.

Рейна не знала, куди йде. Просто йшла вулицями, дивилася на людей, на машини, на вітрини. Вона намагалася не думати, просто рухатися вперед, але ноги самі несли її туди, куди вона не наважувалася йти свідомо.

Вона зупинилася біля будинку 52 на Лейтон Авеню.

Стара будівля з червоної цегли. Той самий будинок, де вона жила з мамою. Де все почалося. Де все закінчилося.

Серце калатало десь у горлі. Рейна дивилася на вікна третього поверху. Зараз там жили чужі люди. Вони не знали, що колись у цій квартирі маленька дівчинка гралася на підлозі, поки мама варила каву на кухні. Вони не знали, що в цій квартирі сталося вбивство.

Але хтось із сусідів міг щось пам'ятати. Хтось міг бачити ту ніч.

Рейна зайшла в під'їзд. Запах був тим самим, що й дванадцять років тому. Сирість. Пліснява. Старі дерев'яні сходи, які рипіли під ногами. На стінах — нові графіті поверх старих.

Вона піднялася на другий поверх. Зупинилася біля квартири 12. Тут жила стара місіс Грін. Рейна пам'ятала, як мама посилала її позичати сіль або цукор. Місіс Грін завжди пригощала її печивом — здобним, розсипчастим, із шоколадною крихтою. Вони сиділи на її кухні, і стара жінка розповідала історії про своїх котів.

Рейна постукала.

Довго ніхто не відчиняв. Вона вже хотіла йти, коли двері рипнули.

На порозі стояла стара жінка. Згорблена, із сивим волоссям, зібраним у тоненьку косу. На ній був старий халат, а на ногах — стоптані капці. Вона примружилась, намагаючись розгледіти Рейну.

— Ви до кого?

— Місіс Грін? Ви мене пам'ятаєте? Я Рейна. Рейна Лойд. Ми жили на третьому поверсі. Дванадцять років тому.

Жінка довго дивилася на неї. Її очі кліпали, зморшки на обличчі ставали глибшими, коли вона напружувала пам'ять. Потім її обличчя змінилося — здивування, радість, сум — усе разом.

— Боже мій, — прошепотіла вона. — Маленька Рейна? Донька Лілі?

— Так. Це я.

Місіс Грін відступила.

— Заходь. Заходь, дитино.

***
 

Квартира була маленькою, захаращеною старими меблями. Пахло ліками, старими книгами й самотністю. На стінах висіли фотографії в рамках — чорно-білі, кольорові, всі з різних епох. На підвіконні стояли горщики з квітами, деякі вже зів'яли.

Місіс Грін провела її на кухню, посадила за стіл. Сама сіла навпроти. Руки в неї тремтіли, коли вона наливала чай зі старого фарфорового чайника.

— Як ти виросла, — сказала вона. — Яка красуня. Справжня копія Лілі. Ті самі очі. Те саме волосся.

Рейна проковтнула клубок у горлі. Взяла чашку, щоб зайняти руки. Чай був теплим, трохи солодкуватим.

— Ви пам'ятаєте той день? — спитала вона. — Коли мама померла?

Місіс Грін завмерла. Чашка застигла в її руках на півдорозі до рота. Її обличчя стало сумним, очі звузилися, ніби вона згадувала щось болюче.

— Пам'ятаю, дитино. Важко забути таке. Поліція, швидка, крики... Усе це стояло в очах ще довго.

— Ви когось бачили тієї ночі? Можливо, хтось заходив до нас? Чи виходив?

Місіс Грін довго мовчала. Дивилася кудись убік, на стіну, де висіла стара фотографія її чоловіка. Пальці тремтіли сильніше.

— Я не хотіла втручатися, — тихо сказала вона. — Поліція приходила, питала. Я сказала, що нічого не бачила. Боялася. Стара вже, навіщо мені проблеми?