Скринька Пандори

Тиждень після повернення з Манчестера пролетів як один довгий, тягучий сон.

Рейна ходила на роботу, поверталася додому, розмовляла з Монті, іноді зустрічалася з Бонні. Життя увійшло в якесь дивне русло — зовні нормальне, а всередині розірване на шматки.

Вона майже не спала.

Щоночі перед очима поставали документи, фотографії, обличчя мами, батька, Монті. Усі вони перепліталися в химерний візерунок, і вона ніяк не могла зрозуміти, де правда, а де брехня.

На роботі вона трималася. Елен кілька разів питала, чи все гаразд, і Рейна щоразу відповідала: «Так, усе добре». Але Елен не вірила. Це читалося в її очах. Вона не наполягала, але дивилася надто пильно, надто довго.

Сара теж помічала.

— Ти як привид, — сказала вона якось у перерві. — Ходиш, робиш усе автоматом, а погляд — порожній. Що сталося?

— Нічого, — відповіла Рейна. — Просто втомилася.

Сара не повірила, але відчепилася.

Але найважче було вдома.

Монті став іншим. Він більше не усміхався, не жартував, не розпитував про роботу. Він просто був поруч. Мовчазний, напружений, наче чекав чогось.

Вони вечеряли разом майже мовчки. Іноді Нокс порушував тишу своїм нявчанням, але навіть це не рятувало.

Рейна відчувала, що між ними виросла стіна. І не знала, чи хоче її руйнувати.

***
 

У суботу вона зустрілася з Бонні.

Вони сиділи в тій самій кав'ярні, де Рейна працювала. Сара привітально махнула їм рукою.

— Ти схожа на зомбі, — безцеремонно заявила Бонні, відпиваючи латте. — Гірше, ніж минулого тижня.

— Дякую за підтримку.

— Я серйозно. Що відбувається?

Рейна довго мовчала. Потім тихо сказала:

— Я не знаю, кому вірити.

— Кому саме?

— Усім. Монті. Батькові. Навіть собі.

Бонні відставила чашку.

— Розказуй.

І Рейна розказала. Про свої нічні кошмари, про постійне відчуття стеження, про дивні погляди Монті, про повідомлення з невідомого номера.

Бонні слухала мовчки, тільки іноді кивала.

— Ти показувала Монті те повідомлення? — спитала вона, коли Рейна закінчила.

— Ні.

— Чому?

— Бо якщо він причетний — я його попереджу. А якщо ні — він почне панікувати.

— Розумно.

Вони помовчали.

— Слухай, — сказала раптом Бонні. — А твій батько не писав більше?

— Писав. Каже, що все добре. Але я відчуваю — він теж напружений.

— Чому?

— Бо знає, що я в небезпеці. І нічого не може зробити.

Бонні задумалася.

— А Монті? Він пропонував допомогу?

— Постійно. Але щоразу, коли я питаю про конкретні речі, він уникає відповіді.

— Наприклад?

— Наприклад, хто стежив за мною. Він каже, що не знає. Але я бачила цифри в його телефоні. Ті самі, що на кулоні.

Бонні присвиснула.

— Це вже не просто збіг.

— Я знаю.

— І що ти збираєшся робити?

Рейна подивилася на неї. І раптом її очі стали твердими.

— Я хочу подивитися його кімнату.

— Що?

— Коли він на роботі. Зайти і подивитися.

— Це небезпечно.

— Усе, що я роблю останнім часом, небезпечно.

Бонні довго дивилася на неї. Потім зітхнула.

— Коли?

— Завтра. У нього зустріч зранку.

— Я з тобою.

— Не можна. Ти в дитбудинку.

— Плювати.

— Бонні...

— Я сказала, я завжди з тобою і неважливо де ти і шо збираєшся робити.

Рейна усміхнулася. Вперше за багато днів.

— Дякую, але я повинна сама це зробити. 

— Ну добре. Просто будь обережна.

***
 

У неділю вранці Монті пішов на зустріч о девʼятій.

Рейна чекала біля вікна, дивилася, як він сідає в машину й від'їжджає. Почекала ще десять хвилин про всяк випадок.

Потім підійшла до дверей його кімнати.

Рука завмерла на ручці.

Серце калатало так, що, здавалося, його чути на весь будинок.

Вона штовхнула двері.

Кімната була такою, як вона і очікувала. Акуратною, чистою, майже стерильною. Ліжко, стіл, шафа, книжкова полиця.

Вона почала зі столу. Верхні ящики — канцелярія, старі рахунки, нічого цікавого. Нижній — зачинений.

Вона смикнула. Замкнено.

Серце забилося ще швидше.

Вона озирнулася в пошуках ключа. Спробувала верхню шухляду шафи — там лежав маленький металевий ключик.

Підійшов.

Вона відімкнула ящик.

Усередині лежала папка. Тонка, але стара. Рейна відкрила її.

Фотографії.

Мама. Багато фотографій мами. Зовсім молода, з Монті, з невідомими людьми, на вулицях, у кафе. І всі — зроблені таємно. Здалеку, з-за рогу, з натовпу.

Рейна відчула, як кров холоне в жилах.

Він стежив за мамою.

Він зберігав це роками.

Під фотографіями лежали листи. Від мами. До Монті.

Вона розгорнула перший.

«Марку, я боюся. Вони знають більше, ніж я думала. Якщо зі мною щось трапиться — подбай про Рейну. Будь ласка. Вона ні в чому не винна.»

Рейна перегорнула сторінку.

«Він погрожував мені. Сказав, що якщо я не замовкну, постраждають всі, кого я люблю. Я не знаю, що робити. Але я не можна більше мовчати. Ці документи — єдиний мій захист.»

Далі були ще листи, ще фотографії. І в самому кінці — маленький блокнот із записами.

Рейна відкрила його.

Це був щоденник Монті.

Небагато записів, але кожен — як удар ножем.

«Вона прийшла до мене в сльозах. Каже, що більше не може. Що хоче все розповісти поліції. Я намагався відмовити. Але вона не слухала. Вона завжди була впертою.»

«Він дізнався. Я не знаю як, але дізнався. Сказав, що якщо я втручуся — уб'є нас обох. Я злякався. Я завжди боявся. І тепер її немає.»

«Я бачив його тієї ночі. Він виходив з її будинку. Я хотів побігти за ним, але не міг ворухнутися. А коли наважився — було пізно. Вона вже лежала на підлозі.»

«Я нікому не сказав. Боявся за Рейну. Він погрожував, що вб'є і її. Я сховав документи, які вона мені дала. Як доказ. Але так і не наважився їх використати.»