Між довірою і страхом

Автобус прибув до Лондона о першій ночі.

Рейна вийшла на порожній автовокзал, вдихнула знайоме вологе повітря. Після Манчестера Лондон здавався ще більшим, ще холоднішим, ще більш чужим. Але водночас — рідним. Дивне відчуття.

Вона дістала телефон. Купа пропущених від Бонні. І одне повідомлення від неї ж:

«Ти жива? Напиши, як приїдеш, бо я збожеволію.»

Рейна усміхнулася. Набрала швидко:

«Жива. В Лондоні. Завтра все розкажу.»

Відповідь прийшла за кілька секунд:

«Дочекаюсь. Але якщо не розкажеш — уб'ю.»

Рейна сховала телефон. Піймала таксі. Назвала адресу Честер Террас.

Всю дорогу дивилася у вікно. Нічний Лондон пропливав повз — порожні вулиці, жовті ліхтарі, рідкісні перехожі. Місто спало. А вона їхала в квартиру до людини, якій досі не знала, чи може вірити.

Таксі зупинилося біля знайомого будинку. Рейна розрахувалася, вийшла. Подивилася нагору — у вікнах Монті горіло світло.

Він чекав.

Вона піднялася ліфтом, відчинила двері своїм ключем. У коридорі горіла лампа. З вітальні долинав тихий звук телевізора.

— Рейно? — почувся голос Монті.

— Я.

Він вийшов у коридор. Був одягнений у той самий светр, що й учора. Схоже, він взагалі не лягав.

— Ти повернулася, — сказав він. Голос був рівний, але в очах читалося полегшення.

— Я ж казала, що повернуся.

Він кивнув. Помовчав.

— Хочеш їсти? Я можу розігріти вечерю.

— Не хочу. Втомилася дуже.

— Зрозуміло.

Він стояв і дивився на неї. Ніби чекав, що вона скаже щось важливе. Але Рейна мовчала.

— Як з'їздила? — спитав нарешті.

— Нормально.

— Зустрілася з ним?

Вона подивилася йому в очі. Довго. Пильно.

— Зустрілася.

— І?

— І нічого. Ми поговорили.

Монті кивнув. Більше не питав.

— Лягай спати, — сказав він. — Завтра поговоримо.

Рейна пройшла в свою кімнату. Зачинила двері. Замкнулася.

Впала на ліжко, навіть не роздягаючись. Дивилася в стелю.

У голові крутилися думки: батько, документи, Монті, Бонні. Усе змішалося в якусь безформну масу.

Вона заплющила очі. І провалилася в сон.

***
 

Розбудив її телефон.

Сонце вже світило на повну. Рейна подивилася на екран — Бонні.

— Алло?

— Ти ще спиш? — обурений голос подруги. — Дванадцята година дня! Я тут з ума сходжу, а вона спить!

Рейна сіла на ліжку. Голова гула.

— Не кричи. Я встаю.

— Розказуй! Негайно!

— Давай зустрінемося. У парку. За годину.

— Домовилися.

Рейна відключилася. Подивилася на себе в дзеркало — страхіття. Опухле обличчя, синці під очима, скуйовджене волосся.

Вона попленталася в душ.

Гаряча вода трохи привела до тями. Вона стояла під струменями й думала про вчорашнє. Про батька. Про його слова. Про те, що він сказав наприкінці: «Я пишаюся тобою».

Вона досі не знала, що з цим робити.

Вийшовши з душу, вона вдягнулася, зібрала волосся в хвіст і вийшла на кухню.

Монті сидів за столом із ноутбуком. Нокс дрімав на підвіконні. На столі — свіжі тости, яйця, кава.

— Доброго дня, — сказав він. — Снідай.

Вона сіла. Налила собі каву.

— Дякую.

Він кивнув. Мовчав.

— Ти не питаєш? — сказала вона раптом.

— Питаю. Але не наполягаю. Ти розкажеш, коли будеш готова.

Вона подивилася на нього. На його спокійне обличчя, на сивину в волоссі, на очі, в яких була якась дивна суміш турботи й тривоги.

— Він не вбивав маму, — сказала вона.

Монті завмер.

— Ти впевнена?

— Він сидів дванадцять років за злочин, якого не скоював. Документи доводять, що він не винен.

— Які документи?

— Ті, що я знайшла. Про які ти знав.

Він мовчав. Дивився на неї.

— Ти знав, Монті. Ти знав, що він не винен. Чому мовчав?

Він відвів погляд.

— Бо боявся. Боявся, що якщо почну діяти, вони прийдуть по тебе.

— Хто «вони»?

— Люди, які вбили твою маму. Люди, які досі шукають ці документи.

— Ти знаєш, хто вони?

Він подивився на неї. Довго. Дуже довго.

— Здогадуюся.

— І хто?

Він похитав головою.

— Не зараз. Ще не час.

Рейна відчула, як усередині закипає злість.

— Коли буде час? Коли мене вб'ють?

— Цього не станеться.

— Звідки ти знаєш?

Він не відповів.

Вона встала.

— Я йду. Зустрічаюся з Бонні.

— Рейно...

— Що?

Він подивився на неї. І раптом його обличчя змінилося. Стало якимось... старим. Втомленим.

— Будь обережна. Будь дуже обережна.

Вона кивнула й вийшла.

***
 

У парку було людно. Вихідний день, сонце, купи народу. Рейна ледь знайшла вільну лавку.

Бонні прибігла захекана, через п'ять хвилин.

— Ну! — випалила вона, падаючи поруч. — Розказуй!

Рейна розказала все. Про батька, про Манчестер, про документи, про розмову.

Бонні слухала, роззявивши рота.

— Нічого собі... — прошепотіла вона, коли Рейна закінчила. — Твій батько живий. І він не вбивця.

— Так.

— І що тепер?

— Не знаю. Монті каже, що здогадується, хто вбивця. Але не каже.

— Чому?

— Бо боїться.

Бонні фиркнула.

— Всі бояться. А ти?

— А я втомилася боятися.

Вони сиділи мовчки. Сонце пригрівало, люди навколо сміялися, діти бігали. Нормальне життя. Таке далеке.

— Слухай, — сказала раптом Бонні. — А ти не думала, що Монті може знати більше, ніж каже?

— Думала. Але він єдиний, хто був поруч увесь цей час.

— Чи не тому він поруч, щоб стежити?

Рейна подивилася на подругу.

— Ти думаєш, він може бути...

— Я нічого не думаю. Просто кажу, що треба бути обережною. Усі ці люди — Монті, твій батько, навіть ті, хто допомагав — у них усіх є свої інтереси. Не довіряй нікому, крім себе.

Рейна кивнула.

— Ти права.

Вони посиділи ще трохи. Потім Рейна провела Бонні до дитбудинку.

— Пиши, — сказала Бонні на прощання. — І будь обережна.