Сліди минулого

Рейна прокинулася від того, що сонце світило просто в обличчя.

Вона розплющила очі й кілька секунд не розуміла, де знаходиться. Незнайома кімната, чуже ліжко, запах старого дерева й пилу. А потім усе повернулося: Манчестер, батько, вчорашня розмова.

Вона сіла на ліжку. За вікном було ясно — вперше за багато днів небо не давило сірістю. Сонячні промені падали на підлогу, освітлюючи старі дошки, на яких гралися тіні від листя.

Рейна подивилася на годинник. Дев'ята ранку. Вона проспала майже десять годин. Востаннє так довго вона спала... вона навіть не пам'ятала коли.

Вона підвелася, натягнула светр і вийшла в коридор.

З кухні доносилися звуки — тихе шипіння чайника, брязкіт чашки, кроки. Вона пішла на запах кави.

Пауло стояв біля плити. Він був уже одягнений, свіжий, але в очах все одно читалася втома. Така глибока, що її не приховати жодною бадьорістю.

— Доброго ранку, — сказав він, обернувшись. — Як спалося?

— Добре, — відповіла вона. — Вперше за довгий час.

Він кивнув. Поставив перед нею чашку кави.

— Снідатимеш?

— Не відмовлюсь.

Він дістав з холодильника яйця, бекон, хліб. Взявся готувати. Рейна сиділа за столом, дивилася на його руки. Вони були такими ж, як у дитинстві. Великими, сильними, з мозолями на долонях. Тільки тепер вони трохи тремтіли.

— Хвилюєшся? — спитала вона.

Він зупинився на секунду. Потім продовжив розбивати яйця.

— Хвилююсь. Боюся, що ти підеш і більше не повернешся.

Рейна мовчала. Вона й сама не знала, що зробить.

— Я не знаю, що буде далі, — сказала вона нарешті. — Але сьогодні я тут.

Він кивнув. Нічого не сказав. Просто поставив перед нею тарілку з яєчнею й беконом.

Вони снідали мовчки. Тиша була не важкою, а якоюсь... домашньою. Ніби вони завжди так сиділи вдвох.

Після сніданку Пауло дістав з шафи старий фотоальбом. Потертий, із вицвілими сторінками.

— Хочеш подивитися?

Рейна кивнула.

Він сів поруч, і вони почали гортати сторінки.

Ось мама зовсім молода, років вісімнадцять. Стоїть біля університету, усміхається в камеру. Ось вони з Пауло на пікніку — вдвох, щасливі, безтурботні. Ось Рейна зовсім маленька — вона навіть не пам'ятала себе такою.

— Тут тобі два роки, — сказав Пауло, показуючи на фото. — Ми поїхали на море. Ти вперше побачила хвилі й дуже злякалася. А потім залізла у воду й не могла витягти.

Рейна усміхнулася. Незважаючи ні на що, усміхнулася.

— Я не пам'ятаю.

— Звичайно. Маленька була.

Вони гортали далі. Ось Рейна з мамою на гойдалці. Ось вона спить, обійнявши ведмедика. Ось вони всі разом на Різдво — ялинка, подарунки, щасливі обличчя.

Рейна відчула, як до горла підкочується клубок.

— Чому все зруйнувалося? — тихо спитала вона.

Пауло довго мовчав. Потім закрив альбом.

— Тому що світ жорстокий, Рейно. Тому що є люди, для яких гроші важливіші за життя. Тому що ми опинилися не в тому місці й не в той час.

— Але ви з мамою... ви ж могли поїхати. Сховатися. Почати все заново.

— Вона не хотіла тікати. Вона хотіла справедливості. Хотіла, щоб ті, хто руйнує життя, відповіли за це.

— І поплатилася.

Він кивнув.

— Так. Поплатилася.

Рейна відвела погляд. Дивилася у вікно, на сонце, на гілки дерев.

— Що мені робити з документами?

— Ти показувала їх комусь?

— Тільки Бонні.

— Це добре. Бонні можна довіряти?

— Вона єдина, кому я довіряю.

Пауло кивнув.

— Тоді тримай їх у неї. Не носи з собою. Якщо щось трапиться, вона знатиме, де шукати.

— А ти? Ти не хочеш їх подивитися?

— Хочу. Але не тут. Не в цьому домі. Якщо за мною стежать — а я майже впевнений, що стежать, — вони можуть увірватися будь-якої миті. Я не хочу, щоб ти постраждала.

Рейна відчула, як по спині пробіг холодок.

— Ти думаєш, за тобою стежать?

— Я знаю, що за мною стежили у в'язниці. І після виходу теж. Перші місяці я жив у постійному страху. Потім усе стихло. Але я не знаю, чи надовго.

— Хто це?

— Люди, про яких ідеться в документах. Вони мають гроші, владу, зв'язки. Вони можуть дістати кого завгодно.

Рейна мовчала. В голові крутилася одна думка: Монті теж боявся. Він казав те саме.

— Монті казав мені те саме, — сказала вона вголос. — Що я в небезпеці. Що не можна нікому вірити.

— Монті правий. Він, можливо, єдиний, хто справді намагався допомогти.

— Він міг би зробити більше.

— Міг би. Але він теж боявся. Боявся за тебе. Боявся, що якщо почне діяти активно, вони прийдуть по тебе.

Рейна зітхнула.

— Я втомилася боятися.

— Я знаю. Але поки що доведеться.

Вони сиділи мовчки. Сонце піднімалося вище, заливаючи кухню золотим світлом.

— Як ти тут опинився? — спитала Рейна. — У цьому будинку?

— Саймон допоміг. Він знайшов це місце. Дешево, тихо, ніхто не цікавиться. Я працюю вантажником на складі. Грошей вистачає на життя.

— Саймон... хто він насправді?

Пауло усміхнувся.

— Старий друг. Ми разом служили в армії багато років тому. Він єдиний, кому я можу довіряти беззастережно.

— Він ризикував заради тебе.

— Він ризикував заради нас. І я йому за це вічно вдячний.

Рейна згадала Саймона. Його сірі очі, спокійний голос, манеру з'являтися нізвідки.

— Він дивний.

— Він — колишній військовий. Вони всі трохи дивні.

Вони засміялися. Вперше разом.

***
 

Опівдні вони вийшли надвір. Пауло хотів показати їй місто.

Манчестер виявився не таким похмурим, як здавалося спочатку. Вони гуляли вулицями, заходили в маленькі кав'ярні, сиділи в парку на лавці. Рейна ловила себе на думці, що їй добре. Вперше за багато днів — добре.

Вона навіть майже забула, навіщо приїхала. Майже.

— Тату, — сказала вона раптом.

Пауло завмер. Він уперше чув це слово від неї.

— Так?

— Я хочу знати все. Про маму. Про те, що сталося. Про людей, які це зробили.