Коли лід тане

Рейна не пам'ятала, як задрімала.

Автобус м'яко погойдував на поворотах, за вікном тягнулися сірі англійські поля, іноді — маленькі містечка з однаковими будиночками, церквами й пабами. Голова важко впала на плече, і свідомість провалилася кудись у темряву, де не було ні питань, ні відповідей, ні болю.

Їй снилася мама.

Вони сиділи в альтанці в парку. Сонце світило крізь листя, мама усміхалася й тримала її за руку.

— Ти все правильно робиш, — сказала вона. — Не бійся.

— Я не боюся, — відповіла Рейна. — Я просто не знаю, що знайду.

Мама нахилилася ближче.

— Правду.

Рейна хотіла спитати ще, але мамина рука почала танути, розчинятися в повітрі, і вона прокинулася.

Автобус зупинявся. Водій оголосив: «Манчестер, центральний автовокзал. Кінцева».

Рейна протерла очі. Шия затекла, голова гула. Вона подивилася на годинник — майже дванадцята. Три з половиною години в дорозі.

Вона в Манчестері.

За дванадцять років — уперше так далеко від Лондона. І вперше — назустріч батькові.

Вона взяла рюкзак, вийшла з автобуса. Холодне повітря вдарило в обличчя. Тут було ще холодніше, ніж у Лондоні. Сіре небо нависало низько, обіцяючи дощ.

Рейна дістала квиток, подивилася на адресу, написану Саймоном. Олдем-роуд, 47.

Вона підійшла до інформаційної стійки.

— Вибачте, як дістатися до Олдем-роуд?

Жінка за стійкою глянула на неї поверх окулярів.

— Пішки хвилин п'ятнадцять. Вийдете з вокзалу, повернете ліворуч, потім прямо, потім праворуч біля церкви. Не заблукаєте.

Рейна подякувала й вийшла.

Вулиці Манчестера були іншими. Не такими, як у Лондоні. Тут не було тієї імперської величі, старих будівель із колонами, розкішних вітрин. Тут усе було простішим, грубішим, більш індустріальним. Червоні цегляні будинки, старі фабричні труби вдалині, графіті на стінах.

Вона йшла швидко, майже бігла. Серце калатало десь у горлі.

Олдем-роуд виявилася довгою вулицею з рядами однакових двоповерхових будиночків. Рейна шукала очима номер 47.

Ось він.

Будинок нічим не відрізнявся від сусідніх. Старі цегляні стіни, дерев'яні вікна з білою фарбою, що облупилася, маленький палісадник перед входом.

Рейна зупинилася. Подивилася на двері. Звичайні, темно-зелені, з металевим кільцем замість ручки.

Вона стояла й не могла зрушити з місця.

Серце калатало так, що, здавалося, його чути на всю вулицю. Руки змерзли, але вона не відчувала холоду.

За дверима — людина, яку вона не бачила дванадцять років. Людина, яку звинувачувала в тому, що він її кинув. Людина, яка, виявляється, сиділа у в'язниці за чужий злочин.

Що вона скаже йому? «Привіт, тату, як жив?» «Чому ти не шукав мене?» 

Слова не складалися в речення.

Вона глибоко вдихнула. І постукала.

Секунда. Дві. П'ять.

Двері відчинилися.

На порозі стояв він.

Високий, худорлявий, із сивиною в темному волоссі. Обличчя змарніле, втомлене, з глибокими зморшками біля очей. Але очі...

Вона пам'ятала ці очі. Великі, карі, з довгими віями. Вони дивилися на неї з дзеркала щоранку. Вони дивилися на неї з фотографій, які вона перебирала ночами.

— Рейно, — сказав він тихо.

Голос теж був знайомий. Низький, трохи хриплий. Такий, яким він колись співав їй колискові. Вона не пам'ятала слів, але пам'ятала цей голос.

Вона мовчала. Просто стояла й дивилася на нього.

— Заходь, — сказав він. — Будь ласка.

Вона переступила поріг.

***
 

Усередині було маленько, але охайно. Коридор, кухня ліворуч, вітальня праворуч. Меблі старі, але чисті. На підвіконні — квіти в горщиках.

Пауло провів її на кухню. Запропонував сісти. Вона сіла на стілець біля столу. Він сів навпроти.

Вони дивилися одне на одного. Тиша тривала довго. Занадто довго.

— Ти схожа на неї, — нарешті сказав він.

— На маму?

— Так. Дуже. Ті самі очі. Те саме обличчя. Навіть те, як ти тримаєш голову.

Рейна проковтнула клубок у горлі.

— Чому ми зустрілися тільки зараз?, промайнуло в голові Рейни.

Він опустив очі. Довго мовчав. Потім підвів погляд.

— Я сидів дванадцять років...за вбивство, якого не скоював.

Він подивився на неї. І в його очах було стільки болю, що Рейні стало важко дихати.

Вона мовчала. Слова не йшли.

— Я не вбивав її, Рейно. Клянусь усім, що в мене залишилося. Я любив її більше за життя. Вона була... вона була всім.

— Тоді хто?

Він похитав головою.

— Я не знаю точно. Але знаю, що це пов'язано з тим, чим вона займалася. І з людьми, з якими вона працювала.

Рейна згадала документи. Імена. Суми. Монті.

— Монті? — спитала вона.

Пауло довго дивився на неї. Потім повільно кивнув.

— Монті — не ворог. Він намагався допомогти. Але він теж боявся. Боявся за себе. Боявся за тебе. Він знав, що я не винен. Але доказів не мав. А без доказів... сам знаєш.

— Він міг прийти до тебе у в'язницю. Міг написати. Міг щось зробити.

— Він робив. Він шукав докази. Він знайшов документи, які… твоя мати заховала. Але не міг їх використати — вони б убили і його, і тебе.

Рейна стиснула кулаки під столом.

— І як, спрацювало? Мене все одно мало не вбили. За мною стежать. Я знайшла документи, і тепер я в небезпеці.

Пауло напружився.

— Які документи?

— Усі. Імена, дати, суми. Усе, що вона збирала перед смертю. Фотографії, листи, бухгалтерські книги.

Він поблід.

— Де вони?

— У безпечному місці.

— Рейно, послухай мене. Ті, хто вбив твою маму, досі шукають ці документи. Вони не зупиняться. Якщо вони дізнаються, що вони в тебе...

— То що мені робити? Віддати їм? Знищити?

— Ні. Використати. Знайти правду. Але будь обережна. Вони скрізь. Вони можуть бути ким завгодно. Твоїм сусідом. Твоїм другом. Твоїм...

Він не договорив.

— Ким? — перепитала Рейна.

— Твоїм босом. Твоїм колегою. Людиною, якій ти довіряєш.

Вона дивилася на нього. На людину, яку ненавиділа дванадцять років. Яку звинувачувала в тому, що він її кинув.