Сліпа довіра

Рейна не спала другу ніч поспіль.

Вона сиділа на підлозі своєї кімнати, притулившись спиною до ліжка, і дивилася на розкидані документи. Папка лежала поруч, розкрита. Фотографії, листи, бухгалтерські книги. Імена, дати, суми. І напис на конверті: «Лілі та Марк. Початок. 2008».

Марк. Монті.

Вона взяла фотографію, піднесла ближче до тьмяного світла нічника. Мама усміхалася. Молода, красива, із сяючими очима. Вона сиділа за столиком у кафе, тримала чашку кави й дивилася просто в об'єктив. А поруч сидів він. Той, хто дванадцять років тому був поруч із нею, а тепер прихистив її доньку. Той, хто щоранку варив їй каву, гладив кота й робив вигляд, що просто друг сім'ї.

Друг.

Рейна гірко усміхнулася.

— Друг, — прошепотіла вона. — Звичайно.

Вона поклала фотографію на підлогу, взяла лист мами. Перечитала вкотре:

«Марк — не той, ким здається. Він був поруч, коли все почалося. Він був поруч, коли я вирішила вийти з гри. І він був поруч, коли мене вирішили прибрати. Але він не вбивав мене. Він намагався врятувати. Той, хто це зробив, — досі поруч. Він знає про тебе. Він стежить. Будь обережна.»

Досі поруч.

Рейна відчула, як мурашки пробігли по шкірі. Вона підвела голову, подивилася на двері. За ними була тиша. Монті спав. Чи робив вигляд, що спить?

Вона не знала. І це незнання було найгіршим.

Раптом - телефон завибрував.

Невідомий номер.

«Ти готова зустрітися з ним? Якщо так - виходь зараз. Сама. Деталі надішлю пізніше. Саймон.»

Рейна завмерла. Звідки він знає, що вона прокинулася? Що вона думає про батька саме зараз?

Вона подивилася на екран. Пальці трохи тремтіли.

«Виходжу.»

За стіною почулося легке поскрипування. Монті ворушився. Рейна завмерла, прислухаючись. Але кроків не було. Він не вставав. Просто не міг заснути. Як і вона.

Вона подивилася на годинник. Шість сорок п'ять. За три години їй на роботу.

Робота.

Вона зовсім про неї забула. Кафе, Елен, Сара, замовлення, кава, чайові. Інший світ. Інше життя. Якесь неймовірно далеке, ніби з іншого виміру.

Вона не могла туди піти. Не зараз. Не з цією папкою, не з цими думками, не з цим болем у грудях. Не після того, як дізналася, що маму вбили, а батько сидів дванадцять років за чужий злочин.

Але як пояснити Елен, що вона не вийде на роботу? Сказати правду? «Вибачте, я дізналася, що мою маму вбили, тому мені не до кави»? Елен її не знає. Вона всього тиждень в кафе. Один тиждень — це навіть не випробувальний термін.

Рейна провела рукою по обличчю. Очі пекли. Тіло нило від утоми, але мозок працював на межі.

Вона взяла телефон. Довго дивилася на екран. Потім почала друкувати:

«Доброго ранку, Елен. Вибачте, що турбую так рано. У мене надзвичайна ситуація. Сімейна. Дуже серйозна. Мені терміново потрібно виїхати на кілька днів. Я розумію, що це незручно, і мені дуже шкода. Але зараз для мене це питання життя і смерті. Сподіваюся на ваше розуміння. Рейна.»

Вона перечитала повідомлення. Виправила кілька слів. Відправила.

І завмерла.

Тепер тільки чекати.

Хвилина. Дві. П'ять. Десять.

Телефон завибрував. Екран спалахнув.

«Добре. Попередиш, коли повернешся.»

Рейна видихнула. Сухо. Коротко. Жодного «тримайся», жодного «що сталося?». Просто «добре». Вона розуміла Елен. У кафе люди приходять і йдуть. Ніхто не тримається за працівника, який пропрацював тиждень. Але від цього розуміння легше не ставало.

Вона відклала телефон. Підвелася. Треба збиратися.

Рюкзак. Джинси, светр, тепла кофта. Кросівки. Кулон — на шию. Найважливіші документи з папки — у внутрішню кишеню рюкзака. Гроші. Ключі. Телефон. 

Вона ходила по кімнаті, намагаючись не шуміти. Але коли зачіпала рюкзаком стілець, той із глухим стуком упав на підлогу.

Рейна завмерла.

За стіною почулося ворушіння. Скрипнуло ліжко. Кроки.

За кілька секунд у двері її кімнати постукали.

– Заходь, промовила Рейна. 

На порозі стояв Монті. Заспаний, у старій футболці, зі скуйовдженим волоссям. Він тер очі й дивився на неї. Потім перевів погляд на рюкзак, на розкидані документи, на фотографії на підлозі.

— Що трапилося? — спитав він. Голос був хрипкий зі сну, але очі вже прокинулися.

Рейна завмерла з рюкзаком у руках.

— Нічого. Збираюся.

— О сьомій ранку?

— Безсоння. Вирішила провітритися.

Він дивився на неї. Довго. Пильно. Потім перевів погляд на документи.

— Із цим?

Вона не відповіла.

Він зробив крок у кімнату. Підійшов до фотографій, що лежали на підлозі. Нахилився. Узяв ту, де був він із Лілі.

— Ти знайшла, — тихо сказав він.

— Так.

Він довго дивився на фотографію. Потім поклав її на місце.

— І що тепер?

— Їду.

— Куди?

— Туди, де правда.

Він кивнув. Не питав більше. Просто стояв і дивився на неї.

— Рейно, — сказав нарешті. — Я знаю, ти мені не віриш. І маєш право. Але будь обережна. Там, куди ти їдеш, може бути небезпечно.

— Звідки ти знаєш, куди я їду?

— Не знаю. Але здогадуюся.

Вона мовчала.

— Якщо щось піде не так — телефонуй. Я приїду.

Вона хотіла сказати щось різке. «Не треба», «мені не потрібна твоя допомога», «ти й так забагато мовчав». Але замість цього просто кивнула.

— Добре.

Він постояв ще секунду. Потім вийшов і зачинив двері.

Рейна видихнула. Закинула рюкзак на плече й вийшла в коридор. Натягнула кросівки. Відчинила вхідні двері.

І завмерла.

На порозі, просто неба, сидів Нокс. Він дивився на неї своїми зеленими очима, ніби питав: «Куди ти?».

Рейна нахилилася, погладила його за вухом.

— Пильнуй тут, — прошепотіла вона.

І вийшла.

***
 

На вулиці було сіро й холодно. Ранковий Лондон дихав вогкістю й туманом. Вона швидко пішла до станції метро.

Телефон завибрував.

Невідомий номер.

Вона відкрила повідомлення:

«Виходь на автовокзал. Сама. Я буду чекати біля входу. Не спізнюйся. Саймон»