Людина, яка знала правду

Рейна вийшла з дому за годину до призначеного часу.

Вона не сказала Монті. Просто одягнулася, сунула кулон під светр і вийшла. За її спиною клацнув замок, і цей звук чомусь віддався холодом у грудях.

Вулиця зустріла її вологим вітром. Лондонське небо нависало низько, сіре, важке, майже бетонне. Рейна підняла комір куртки й швидко пішла до автобусної зупинки. Кроки відлунювали від мокрого асфальту.

У голові крутилося одне: «Людина, яка знає правду про твою маму».

Хто це? Що йому потрібно? І чому саме зараз, коли вона тільки почала відчувати, що життя налагоджується?

Автобус прийшов швидко. Рейна сіла біля вікна, дивилася на краплі дощу, що стікали по склу. Вулиці пропливали повз, люди заходили й виходили, а вона рахувала хвилини. Дві години. Півтори. Година.

Вона вийшла за дві зупинки до парку. Вирішила пройтися пішки. Якщо за нею стежать — нехай думають, що вона просто гуляє. Якщо це пастка — треба побачити її заздалегідь.

Парк зустрів її тишею. Будній день, середина дня — жодної людини. Тільки мокрі лавки, чорні гілки дерев і сіре небо. Десь крикнула ворона, і звук пролетів над порожнечею.

Рейна сіла на лавку біля фонтана. Того самого, де вперше побачила чоловіка в сірому пальті. Тоді він штовхнув її, процідив крізь зуби «дивись, куди преш» і зник. А тепер він призначив їй зустріч.

Третя година.

Вона дивилася на годинник. Дві п'ятдесят п'ять. Дві п'ятдесят сім. Третя.

Нікого.

Третя нуль одна. Третя нуль дві.

Парк мовчав. Тільки вітер ворушив гілки.

Може, це жарт? Може, він просто знущається?

Телефон завибрував. Рейна ледь не підскочила.

«Іди до великого дуба. За тобою хвіст.»

Вона різко озирнулася. Нікого. Тільки дерева, кущі, порожні алеї.

Хвіст. Значить, вона має рацію. За нею стежать.

Вона встала й швидко пішла вглиб парку. Дуб був старим, величезним, із розлогими гілками, що сягали майже землі. За ним починався яр, порослий кущами.

Вона підійшла. Зупинилася. Прислухалася.

— Рейно.

Голос пролунав з-за дерева. Низький. Спокійний. Майже дружній. Але від нього по спині пробіг холод.

Вона завмерла.

З-за дуба вийшов він. Чоловік у сірому пальті.

Вона відступила на крок. Серце вхнуло кудись униз.

Він підійшов ближче. Тепер вона бачила його обличчя — жорстке, з глибокими зморшками біля очей, з тонким шрамом на підборідді. І очі. Сірі, холодні, уважні. Вони вивчали її так, ніби він уже знав про неї все.

— Не бійся, — сказав він. — Я не завдам тобі шкоди.

— Хто ви?

Він зробив ще крок. Вона відчула запах тютюну й старого одягу.

— Це не важливо.

— Для мене важливо.

Він усміхнувся. Коротко. Без жодної теплоти.

— Можеш звати мене Саймон.

— Саймоне, — повторила вона. — І що вам потрібно?

— Попередити тебе.

— Про що?

Він помовчав. Потім сказав повільно, ніби зважуючи кожне слово:

— Про людей, які поряд із тобою. Про тих, кому ти довіряєш.

Рейна відчула, як у грудях щось стиснулося.

— Про кого саме?

— Про Монті.

Вона мовчала. Дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи він говорить правду, чи просто грає.

— Що ви знаєте про Монті?

— Достатньо.

— Це не відповідь.

— Іншої не буде.

Рейна стиснула кулаки. Злість підіймалася зсередини. Вона втомилася від недомовок, від таємниць, від людей, які знають більше, ніж кажуть.

— Ви стежили за мною. У парку. Тоді, біля фонтана. Ви штовхнули мене.

— Я не штовхав. Я попереджав.

— Попереджали? Про що?

— Про те, що за тобою стежать.

— Це ви стежили.

— Не тільки я.

Рейна завмерла. Цього вона не очікувала.

— Хто ще?

— Той, у каптурі. Який був у парку. Який приходив у кафе.

Рейна відчула, як холод пробирається під шкіру.

— Звідки ви знаєте про кафе?

— Я знаю багато. Більше, ніж тобі здається.

— Навіщо ви мені це кажете?

— Тому що ти маєш знати правду.

— Яку правду?

Він знову замовк. Подивився кудись убік, ніби прислухаючись. Потім повернувся до неї.

— Твоя мама не померла випадково.

Слова впали, як каміння. Рейна відчула, як земля йде з-під ніг.

— Що?

— Її вбили.

Рейна дивилася на нього, не вірячи. У голові гуло. Вулиця, парк, дерева — все попливло.

— Неправда, — видихнула вона. — Це був нещасний випадок. Мені казали...

— Тобі казали те, що хотіли, щоб ти знала. Але правда інша.

Він говорив спокійно, але кожне слово било, як удар.

— Хто? — запитала Рейна ледь чутно.

— Той, кому вона заважала. Той, хто боявся, що вона заговорить.

Рейна згадала документи. Ті, про які говорив Монті. Про які вона ще нічого не знала, але вже боялася дізнатися.

— Монті? — прошепотіла вона.

Саймон не відповів. Тільки дивився на неї своїми сірими очима.

— Ви не відповіли.

— Я не можу сказати тобі всього. Не тут. Не зараз.

— То навіщо ви взагалі прийшли?

— Щоб ти знала: ти не одна. І щоб ти була обережна. Не всім можна вірити.

— Кому можна?

— Собі. І тим, хто любив твою маму.

Він розвернувся й пішов геть. Рейна кинулася за ним.

— Стійте! Ви не можете просто піти!

Він зупинився. Не обернувся.

— Твій кулон, — сказав він. — Цифри всередині. Ти знаєш, що вони означають?

Вона мовчала.

— Знайди. Розгадай. І тоді зрозумієш, кому можна вірити.

Він зник так само раптово, як і з'явився. Розчинився в сірому парку, ніби його ніколи й не було.

Рейна стояла під дубом, притискаючи кулон до грудей. Серце калатало так, що, здавалося, його чути на весь парк.

Маму вбили.

Це не був нещасний випадок.

Її вбили.

Вона спробувала дихнути, але повітря не йшло. Світ навколо втратив кольори, звуки, сенс. Залишилася тільки ця думка, важка, як бетонна плита.

Вона не пам'ятала, як вийшла з парку. Автобус. Зупинки. Люди. Усе злилося в сіру пляму.