Той, хто дивиться

Другий робочий день почався так само, як перший.

Кава. Тости. Монті за столом із телефоном. Нокс на підвіконні.

— Як учора? — спитав Монті, не підводячи очей.

— Нормально.

— Важко?

— Нормально, — повторила вона.

Він кивнув, ніби саме такої відповіді й чекав.

Рейна пила каву й дивилася у вікно. Думки поверталися до одного й того ж: цифри, кроки за дверима, чоловік у каптурі. І той, другий — у сірому пальті.

Двоє.

За нею стежать двоє.

Або один, але дуже винахідливий.

— Сьогодні знову на роботу? — спитав Монті.

— Так.

— Провести?

— Ні.

Він знову кивнув. Допив каву, встав, узяв ключі.

— Удачі. Якщо що — телефонуй.

Двері зачинилися.

Рейна залишилася сама.

Вона підійшла до вікна, дивилася, як Монті виходить із під'їзду, сідає в машину, їде. Звичайна людина. Звичайний ранок.

Тільки нічого звичайного вже не було.

Вона дістала кулон. Провела пальцем по цифрах.

5-2-3-1-9.

Що ти значиш?

Телефон завібрував. Повідомлення з невідомого номера.

«Як пройшов перший день?»

Рейна завмерла.

Хто це?

Вона не відповідала. Дивилася на екран, ніби він міг вибухнути.

За хвилину — ще одне:

«Ти мені не відповіла. Я образився.»

Вона набрала:

«Хто ви?»

Пауза. Потім три крапки... і відповідь:

«Той, хто хоче допомогти.»

«Хто ви?» — повторила вона.

«Побачимось. Скоро.»

Екран погас.

Рейна стояла посеред кімнати, відчуваючи, як серце калатає десь в області горла.

— Що за фігня... — прошепотіла вона.

Вона хотіла подзвонити Монті. Спитати. Але що спитати? «Мені пише невідомий, який знає, що я працюю?»

Вона навіть не була певна, що Монті — не один із них.

***
 

Кафе сьогодні було іншим. Не місце — люди.

Сара вже була на місці, поралася з кавоваркою.

— Запізнюєшся, — кинула вона без злості.

— На дві хвилини.

— Рахується.

Рейна усміхнулася. Вперше за ранок.

Елен визирнула з кухні:

— Рейна, сьогодні будеш сама працювати. Сара підстрахує, але основне — ти.

— Добре.

Страх кольнув десь під ребрами. Але разом із ним — дивне збудження.

Перша година пролетіла швидко. Рейна приймала замовлення, варила каву, носила підноси. Руки робили свою справу, голова була зайнята іншим.

Цифри.
Повідомлення.
Кроки за дверима.

Об одинадцятій зайшла літня пара. Чоловік допоміг жінці зняти пальто, посадив за столик біля вікна. Вони замовили два капучино й одне тістечко на двох.

Рейна дивилася на них і думала про маму з татом. Такими вони були? Чи все було інакше?

Вона майже не пам'ятала їх разом. Тільки окремі картинки: мама на кухні, тато, що підкидає її в повітря, сміх, запах кави...

А потім порожнеча.

— Рейна! — гукнула Сара. — Два столики обслужи, а то я зайнята.

Вона кивнула й пішла приймати замовлення.

О дванадцятій зайшов ВІН.

Рейна впізнала одразу. Той самий каптур. Та сама куртка. Та сама манера — сісти в кутку, покласти телефон, дивитися.

Сьогодні він не чекав. Одразу підкликав її.

— Каву, — сказав він. — Чорну.

Рейна кивнула. Зробила каву. Принесла.

— Присядь, — сказав він, коли вона поставила чашку.

— Я працюю.

— На хвилину.

Вона озирнулася на Сару. Та була зайнята з іншими відвідувачами.

Рейна сіла навпроти нього. Краєчок стільця. Готова скочити будь-якої миті.

— Хто ви? — спитала вона прямо.

Він усміхнувся. Усмішка була дивною — не злою, не доброю. Просто... усмішка.

— Мене звати Келвін.

— Келвін? — перепитала вона. — І що вам потрібно?

— Я працюю на людину, яка хоче тебе захистити.

Рейна нахмурилася.

— Захистити? Від кого?

— Від тих, хто за тобою стежить.

— Це ви стежите.

— Я стежу, щоб інші не підійшли ближче.

Вона дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, бреше він чи ні. Очі світлі, майже прозорі. У них нічого не читалося.

— Хто вас найняв?

Він похитав головою.

— Не можу сказати. Поки що.

— Тоді розмови немає.

Вона встала.

— Рейно, — він зупинив її голосом. — Той, другий, у сірому пальті — він небезпечний. Тримайся від нього подалі.

Вона завмерла.

— Звідки ви знаєте про нього?

— Тому що я бачу все, що відбувається навколо тебе.

— Це називається стеження.

— Це називається захист.

Вона дивилася на нього. Він не відводив погляд.

— Якщо ви хочете мені допомогти — скажіть, хто вас найняв.

— Скоро дізнаєшся.

— Коли?

— Коли прийде час.

Рейна розвернулася й пішла за стійку.

Руки тремтіли, коли вона взялася за кавоварку.

— Хто це був? — спитала Сара, підходячи ближче.

— Ніхто.

— А чого хотів?

— Кави.

Сара подивилася на неї з сумнівом, але нічого не сказала.

***
 

Келвін пішов за пів години. Рейна стежила за ним краєм ока, вдаючи, що зайнята. Він розрахувався, кивнув їй на прощання й вийшов.

На вулиці він зупинився. Дістав телефон. Набрав повідомлення.

Рейна дивилася у вікно, як він стоїть там, друкує, потім ховає телефон у кишеню й іде.

За хвилину її телефон завібрував.

Повідомлення з невідомого номера:

«Він тебе не чіпатиме. Я простежу.»

Вона швидко набрала:

«Хто ви?»

Відповідь прийшла одразу:

«Скоро побачимось.»

Рейна стиснула телефон так, що побіліли кісточки.

---

Решта зміни тяглася нескінченно.

Вона робила замовлення, усміхалася відвідувачам, відповідала на запитання Сари, але все всередині було натягнуте до межі.

Кожен дзвінок телефону змушував серце пропускати удар. Кожен новий відвідувач — вдивлятися в обличчя.

О п'ятій її змінили.

Вона вийшла на вулицю, озирнулася. Нікого.

Пішла до автобусної зупинки швидким кроком. Не озиралася. Але знала — відчувала спиною — хтось дивиться.