Перший день

— З першим робочим днем, — сказав він. — Хвилюєшся?

Рейна дивилася на нього і вперше подумала: а чи безпечно тут?

Але відступати нікуди.

Сьогодні — перший робочий день.

А завтра вона почне шукати відповіді.

***
 

Кафе зустріло її запахом кориці та свіжозмеленої кави. За скляною вітриною, підсвіченою теплим світлом, лежали круасани — золотисті, маслянисті, з шоколадною начинкою. Тістечка поблискували глазур'ю. В глибині муркотіла кавоварка, випускаючи пару з тихим шипінням.

Рейна зупинилася на порозі. Вдихнула глибше.

— Точно вчасно, — Елен усміхнулася з-за стійки. — Проходь, переодягайся.

У підсобці пахло деревом і старою кавою. Рейна вдягла фартух, зав'язала мотузки на спині. Глянула в маленьке дзеркало, пригвинчене до стіни.

З відображення на неї дивилася бліда дівчина з темними колами під очима.

— Ти впораєшся, — шепнула вона собі.

Голос пролунав непереконливо.

У залі на неї чекала Сара. Світле волосся стягнуте в тугий хвіст, на обличчі привітна усмішка. Два роки тут працює — Елен казала.

— Привіт, напарнице, — кивнула вона. — Кавоварку знаєш?

— Теоретично.

— На практиці покажу. Дивись.

Вона показувала — які кнопки тиснути, скільки грамів молоти, як збивати молоко. Рейна кивала, запам'ятовувала, але частина свідомості залишалася напоготові. Кожен звук за спиною змушував здригатися.

Перший відвідувач — літній чоловік — розрахувався і пішов. Рейна його не запам'ятала.

Другим зайшов хлопець у толстовці з капюшоном. Рейна напружилася, вдивилася в обличчя. Ні, не той. Просто студент.

— Ти чого завмерла? — гукнула Сара. — Приймай замовлення.

Рейна підійшла до столика. Взяла замовлення. Повернулася до стійки.

— Латте і круасан з мигдалем.

— Бачиш? Уже працюєш.

О десятій тридцять кафе заповнилося. Дві жінки з візками влаштувалися біля вікна, голосно обговорювали чиюсь зраду. Хлопець у строгому костюмі схопив американо на винос і помчав. Літня пара довго вивчала меню, хоча, судячи з поглядів, приходили сюди не перший рік.

Рейна носилася між столиками. Запам'ятовувала замовлення. Вчилася не плутати, кому яку каву нести. Голова йшла обертом, ноги гуділи.

Але всередині з'явилося дивне відчуття — майже задоволення.

Вона працювала. Сама. Заробляла гроші.

— Ти молодець, — сказала Елен, коли вони зустрілися біля стійки. — Швидко схоплюєш.

— Дякую.

— Саро, як вона?

— Нормально, — кивнула Сара. — Вчиться.

Рейна усміхнулася. Усмішка вийшла натягнутою.

Бо в цю секунду двері кафе відчинилися.

І зайшов ВІН.

Рейна впізнала одразу. Невисокий, худорлявий, у темній куртці — тій самій, з капюшоном. Сьогодні капюшон опущений. І вона вперше побачила його обличчя.

Звичайне обличчя. Таке можна зустріти в автобусі, в черзі, в метро — і забути за секунду.

Крім очей.

Очі світлі, майже прозорі. І дивилися вони прямо на Рейну.

Він пройшов до столика в кутку. Сів. Поклав перед собою телефон. Не робив замовлення. Просто сидів і дивився.

Рейна завмерла з підносом у руках.

— Ти чого? — Сара простежила за її поглядом. — Знайомий?

— Ні, — видихнула Рейна. — Тобто... не знаю.

— Дивний якийсь. Сидить і витріщається.

— Я підійду.

Рейна поставила піднос. Витерла спітнілі долоні об фартух. Підійшла до його столика.

Серце калатало десь в області горла.

— Добрий день. Що будете замовляти?

Він підвів очі. Зблизька вони здавалися ще світлішими — майже білі, з ледь помітним блакитним відтінком.

— Чорну каву. Без цукру.

Голос низький. Спокійний. Занадто спокійний.

— Щось іще?

— Ні.

Рейна кивнула. Розвернулася. Пішла до стійки.

Спина палала — вона відчувала його погляд між лопаток.

— Чого він хотів? — пошепки спитала Сара.

— Кави.

— І все?

— І все.

Рейна зробила каву. Віднесла йому. Він узяв чашку, кивнув і знову втупився в телефон.

Але Рейна знала — він не читає. Він стежить.

Решту зміни вона працювала як на голках. Щоразу, проходячи повз його столик, відчувала цей погляд. Він не робив нічого особливого — просто сидів, пив каву, гортав телефон.

Але від цього було ще страшніше.

О п'ятій прийшла змінниця. Рейна переодягнулася, вийшла в зал.

Його столик був порожній.

— Коли він пішов? — спитала вона у Сари.

— Хвилин двадцять тому. А що?

— Нічого. Просто спитала.

На вулиці мрячив дощ. Рейна підняла комір куртки і швидко пішла до автобусної зупинки. Не озиралася.

Але знала — якщо озирнеться, побачить його.
 

***

В автобусі було душно й людно. Вона втиснулася біля вікна, дивилася на пропливаючі вулиці й намагалася вгамувати дрож у руках.

Хто він?
Чому стежить?
І головне — від кого?

Відповідей не було. Тільки питання.

***
 

Удома на неї чекав Монті. Сидів у вітальні з ноутбуком. Нокс дрімав у нього на колінах.

— Як пройшов день? — спитав він, підводячи очі.

— Нормально.

— Втомилася?

— Трохи є.

— Я замовив їжу. Мають привезти за пів години.

— Добре.

Вона пройшла в свою кімнату. Зачинила двері. Замкнулася на ключ. Притулилася спиною до дерева, заплющила очі.

Монті. Той чоловік у кафе. Нічні кроки. Цифри на кулоні.

Усе це пов'язано. Вона відчувала це кожною клітиною.

Але як розплутати цей клубок?

Вона дістала кулон. Провела пальцем по цифрах.

5-2-3-1-9.

Завтра вона почне шукати відповіді.

Завтра.

***
 

Вона лягла, але сон не йшов. Годинник показував першу ночі. Другу. Третю.

О четвертій вона задрімала. І одразу провалилася в сон.

Їй снилася мама.

Лілі стояла в саду. Сонце світило яскраво, майже сліпуче. Мама усміхалася й простягала руки. Рейна бігла до неї — і раптом спіткнулася. Впала. Підвела голову — мами вже не було.