Тіні ходять слідом

Ранок настав надто швидко.

Рейна розплющила очі і кілька секунд лежала нерухомо, прислухаючись до тиші. У квартирі було спокійно. Нокс уже не сидів на ній — він влаштувався на підвіконні і ліниво спостерігав за вулицею, іноді повертаючи голову на звуки ззовні. Сонце вже пробивалося крізь щільні штори, малюючи на підлозі золотаві смуги.

Вона сіла на ліжку, провела рукою по волоссю. Ніч минула без кошмарів. Принаймні, вона їх не пам'ятала. Тільки важке відчуття тривоги, яке не зникло навіть із ранковим світлом. Воно оселилося десь під ребрами і тепер тихо пульсувало в такт серцю.

Рейна опустила ноги на підлогу і раптом завмерла. Погляд упав на двері. Вона пам'ятала, як учора перед сном перевіряла замок. Двічі. Чомусь це здавалося важливим — переконатися, що вона в безпеці. Але чи справді замок може захистити від того, що відбувається в неї в голові?

Вона різко підвелася, відганяючи дивні думки. Треба взяти себе в руки. Треба думати про справи. Про реальність.

З кухні долинув запах кави — свіжозмеленої, міцної, трохи горіховий. Монті завжди робив каву вручну, довго і з якоюсь дивною ретельністю, ніби це був ритуал. Рейна іноді спостерігала за ним крадькома — як він меле зерна, як засипає їх у турку, як дивиться на годинник, витримуючи точний час. У цих рухах було щось заспокійливе. Але сьогодні навіть запах кави не міг заглушити внутрішньої тривоги.

Вона вдягнулася — звичні джинси, светр, який уже встиг стати улюбленим, — і вкинула кулон під светр. Він ліг на груди холодним металом, і цей холод чомусь заспокоював. Нагадував, що в неї є зв'язок із минулим. Із мамою. Із правдою, яку вона поки не розуміла.

Рейна вийшла в коридор і попрямувала на кухню.

Монті стояв біля плити, перевертаючи яєчню. Він був у домашньому — м'які темні штани, світла футболка, окуляри для читання зсунуті на лоб. Нокс крутився під ногами, час від часу тицяючись мордою в його гомілки й випрошуючи щось смачне. Монті періодично кидав йому маленькі шматочки шинки, і кіт ловив їх у повітрі з неймовірною спритністю.

— Доброго ранку, — сказав Монті, озирнувшись. Він усміхнувся, але Рейна помітила, як його погляд ковзнув по її обличчю, ніби скануючи, чи все гаразд. — Як спалося?

— Нормально, — відповіла вона. Цього разу майже щиро. Принаймні, вона справді виспалася.

Він усміхнувся ширше, поставив перед нею тарілку з яєчнею і тостами, налив кави. Велика чашка, з товстими стінками, приємно обігріла долоні.

Він сів навпроти, узяв свою чашку і якийсь час вони мовчали. Тиша була майже затишною — тільки Нокс іноді муркотів і цокав кігтями по підлозі.

— Сьогодні мені треба на роботу, — сказав нарешті Монті, розрізаючи тост. — Зустріч із клієнтами, потім у офіс. Повернуся не рано. — Він підняв на неї очі. — А ти як плануєш день?

Рейна знизала плечима, відпиваючи каву.

— Напевно, просто буду тут. Посиджу, подумаю.

Він кивнув, ніби саме цю відповідь і очікував. Допив каву, підвівся, взяв ключі з тумбочки біля дверей.

— Ключі запасні на тумбі, якщо захочеш вийти. І пам'ятай: якщо що — телефонуй. Будь-якої миті.

Останні слова прозвучали надто серйозно. Рейна знову відчула той самий холодок — ніби він знає щось, чого не говорить.

— Добре, — коротко відповіла вона.

Двері за ним зачинилися, клацнув замок, і за кілька секунд стихли кроки на сходовій клітці. Рейна прислухалася, поки не переконалася, що він справді пішов.

І тільки тоді видихнула.

Нокс стрибнув на підвіконня і втупився у вікно, проводжаючи поглядом господаря. Рейна залишилася сама.

Вона сиділа за столом, пила каву, яка вже почала холонути, і дивилася в одну точку. У голові крутилися вчорашні події, накладаючись одна на одну, мов шари фарби на старому полотні.

Монті. Його дивні паузи, коли вона питала про маму. Його погляд — надто уважний, надто вивчаючий. Повідомлення, яке вона випадково побачила на його телефоні: «Вона тут?».

Два слова, які тепер не виходили з голови.

І цифри.

Учора ввечері, коли Монті пішов у душ, його телефон залишився на столі. Рейна не збиралася в нього лізти — просто проходила повз і випадково зачепила край екрана. Він спалахнув, вимагаючи пароль. І в ту ж мить на екрані з'явилося повідомлення — не розблоковане, просто сповіщення. Але вона побачила цифри. П'ять цифр, які висвітилися на мить.

Ті самі, що на маминому кулоні.

Вона не могла помилитися. Вона дивилася на них учора, розглядаючи кулон при світлі настільної лампи. Вигравірувані дрібним, ледь помітним шрифтом на внутрішньому ободку — їх майже не видно, якщо не знати, де шукати. Але вона знала. Вона переписувала їх на аркуш, водила пальцем, намагаючись знайти хоч якийсь сенс.

5-2-3-1-9.

П'ять цифр. Що вони означають? Код? Дату? Чиюсь адресу? Номер банківської комірки? Чи, може, це просто випадковий набір, якому вона надає надто великого значення?

Але чому вони з'явилися в телефоні Монті?

Рейна дістала кулон з-під светра, розкрила його. Мамин портрет дивився на неї з тією самою м'якою, трохи сумною усмішкою. Рейна провела пальцем по внутрішньому ободку — цифри відчувалися на дотик, ледь помітні горбики на гладкому металі.

— Що ти хотіла мені сказати, мамо? — прошепотіла вона. — Чому ти це сховала?

Вона могла б просто зараз зайти в інтернет і спробувати знайти хоч якусь підказку. Але інтуїція підказувала: те, що вона шукає, не лежить на поверхні. Треба копати глибше. Треба знайти старі документи, архіви, можливо, щось пов'язане з маминим минулим.

І перше, що спало на думку — бібліотека. Там є доступ до старих газет, архівів, можна спробувати знайти згадки про справу мами. Про те, що насправді сталося дванадцять років тому.

Рейна вже хотіла підвестися і збиратися, коли телефон завібрував на столі.

Вона глянула на екран — невідомий номер. Місцевий, лондонський. Серце на мить прискорило ритм — чомусь завжди так, коли дзвонить невідомий номер. Ніби за цим дзвінком може стояти щось важливе. Або небезпечне.