Перший крок у невідомість

Після вечері вони майже не розмовляли. Тиша в квартирі стала щільною, але не ніяковою — радше вичікувальною. Монті помітив, як Рейна дедалі частіше позіхає, як її погляд ковзає повз предмети, ніби вона вже не тут.

— Давай продовжимо завтра, — м’яко сказав він. — Ти втомилася.

Він узяв телефон, швидко набрав повідомлення.

— Візьму на роботі кілька вихідних. Покажу тобі місто, допоможу з роботою. Треба, щоб ти тут освоїлася.

Це прозвучало майже турботливо. Занадто турботливо.

Рейна давно хотіла запитати, але не наважувалася. Квартира була надто просторою, надто акуратною: трикімнатна, з панорамними вікнами, плиткою у ванній, кухнею, наче з каталогу. Район — тихий, доглянутий, із рівними газонами й ліхтарями, що світили теплим золотавим світлом.

— Ким ви працюєте? — нарешті спитала вона й поспіхом додала: — Просто… у вас така квартира. Мені стало цікаво.

Монті підняв очі, зняв окуляри й поклав їх на маківку. На мить він ніби оцінював її — не запитання, а саму її.

— Я програміст. Зараз це добре оплачується.

Відповідь прозвучала спокійно, без пафосу. Логічно. Рейна знала, що програмісти справді добре заробляють. Пояснення було розумним. Але щось у його паузі перед відповіддю її вкололо.

Вони побажали одне одному на добраніч. Рейна пішла до своєї кімнати й помітила, що двері зачиняються на ключ. Це несподівано заспокоїло її. Вона двічі провернула замок, ніби закріплюючи своє право на особистий простір.

У ванній вона довго чистила зуби, дивлячись у дзеркало. Її відображення здавалося чужим — надто дорослим для того, що всередині все ще жило дівчинкою з дитбудинку.

Повернувшись у кімнату, вона знову замкнула двері. Тепер вона була одна. Відносно в безпеці.

Вона лягла на ліжко, але сон не приходив. У голові прокручувалася розмова за столом. Людина у в’язниці. Вбивця. Але не той? Чи той, кого підставили? Мама. Біль. Дитбудинок.

Її план був простий: знайти роботу, накопичити грошей, дочекатися Бонні. А потім — Шотландія, Единбург. Нове життя. Чистий аркуш.

Але тепер усе змістилося. Якщо Монті справді знав тих людей… якщо він був поруч тоді… якщо він міг щось розповісти…

Вона сіла на підлогу біля вікна й узяла кулон. Нічне небо було ясним, без хмар. Зірки сяяли холодно й чітко. Вона одразу знайшла Велику Ведмедицю, потім Малу. Вони з Бонні колись вчили сузір’я, лежачи на даху старого сараю за дитбудинком.

Пальці стиснули кулон. Шифр. Цифри. Слова, які мама сховала.

Чи питати Монті? Він називав себе її найкращим другом. Але всередині щось опиралося. Інстинкт. Тихий, наполегливий. Не довіряй повністю.

Вона лягла, нарешті задрімала — і раптом відчула вагу на грудях.

Спочатку це було схоже на сон. Тиск. Чуже дихання. Важке, гаряче. Силует нахилився над нею. Вона розплющила очі — темрява. Хтось сидів на ній. Вона спробувала вдихнути — повітря застрягло в горлі.

Серце рвонуло.

Рейна скрикнула, різко сіла й намацала вимикач. Світло спалахнуло.

На ліжку, невдоволено моргнувши, сидів кіт.

Той самий, що весь вечір ліниво спостерігав за нею з кутка.

— Коли ти встиг?.. — видихнула вона, ще відчуваючи, як тремтять руки.

Мабуть, прослизнув, коли вона виходила до ванної. Жодної містики. Просто тварина. Просто нерви.

Вона щільніше зачинила двері, перевірила замок. І лише під ранок провалилася у важкий сон.

***

О дев’ятій ранку вона прокинулася від світла. Монті вже не спав. Із кухні доносився запах кави.

— Доброго ранку, — сказав він, коли вона вийшла.

— Доброго.

Кіт лежав на підвіконні. Рейна подивилася на нього з легкою злістю. Він ліниво позіхнув, ніби знав, що винен.

Вона нічого не сказала Монті про нічний переляк.

— План на день? — спитав він. — Треба подивитися частину міста, зайти до магазину, купити тобі необхідне. І якщо хочеш — можемо розпитати щодо роботи. У мене є деякі зв’язки. Високу зарплату одразу не обіцяю, але для старту — реально.

Рейні сподобалася ця думка. Чим швидше вона почне працювати, тим швидше стане незалежною.

Вони вийшли з дому. Вулиця була доглянутою: акуратні будинки, клумби, фонтани в сквері через дорогу. Вода у фонтані переливалася на сонці, діти бігали навколо, сміялися.

Монті показував дорогу, розповідав про район, про школу неподалік, про парк, де влітку влаштовують ярмарки. Вони пройшлися алеєю, листя тихо шаруділо під ногами.

В одному кафе він замовив два морозива.

— На честь нового початку, — сказав він.

Вона усміхнулася.

Вони зайшли до кількох місць: маленької книгарні, пекарні, салону зв’язку. У двох місцях Монті коротко поговорив із керівниками. Він представляв її спокійно, упевнено. Надто впевнено.

— Вона швидко вчиться, — казав він. — Відповідальна.

Рейна ловила на собі погляди. Оцінювальні. Сумнівні.

В одному місці їй пообіцяли передзвонити.

Вони знову вийшли до парку. Сіли на лавку.

— Твоя мама була сильною, — раптом сказав Монті, дивлячись кудись уперед.

Рейна напружилася.

— Ви давно її знали?

— Достатньо.

Відповідь ухильна. Вона це помітила.

— Ви тоді… були поруч? — обережно спитала вона.

Він замовк на секунду довше, ніж потрібно.

— Іноді ми всі буваємо поруч, але нічого не можемо змінити.

Це не була пряма відповідь.

Усередині знову щось клацнуло.

Пізніше, коли вони поверталися додому, вона випадково помітила на його телефоні спливаюче повідомлення. Повідомлення з невідомого номера. Усього два слова:

«Вона тут?»

Монті швидко прибрав екран.