Двері, в які не можна стукати

Рейна розплющила очі від панічного відчуття — серце калатало надто гучно, ніби хотіло вирватися назовні. Цей день настав.

День, про який вона одночасно думала й боялася.

Її вісімнадцятий день народження. День, коли вона перестала бути дівчинкою з дитячого будинку й стала дорослою.

Крізь напівзаплющені повіки вона побачила слабке сонячне світло, що пробивалося крізь фіранки. Серце знову стиснулося, коли вона остаточно усвідомила:

сьогодні вона покине це місце назавжди.

Кімната була тихою. Вона швидко зібрала маленький рюкзак — кілька футболок, улюблену толстовку, теплі шкарпетки, невеликий записник, пару штанів і обережно — кулон із фотографією мами. Нічого зайвого — усе, що вона мала, вміщалося сюди.

На кухні вже чекали вихователі й кілька дітей, яких вона знала все своє життя тут. Дитячий будинок влаштував прощальний сніданок. Стояло тепле липневе повітря, а за вікнами — літо в усій красі: яскраве світло, шелест листя, запах свіжої трави. Але всередині в Рейни було тривожно й дивно порожньо, ніби щось важливе пішло разом із її дитинством.

— Рейна… — тихо промовив один із вихователів, літній чоловік із м’яким голосом. — Ми всі так пишаємося тобою…

Її губи тремтіли, коли вона дивилася на тих, хто проводжав її поглядом, ніби відпускав у світ, де тепер про неї не піклуватимуться, а оцінюватимуть за власними рішеннями. Хтось плакав. Хтось усміхався крізь сльози. Бонні стояла з найяскравішою усмішкою, але в очах блищали сльози, які вона намагалася приховати. Вони тримали погляд одна одної, ніби хотіли сказати все, що не вміщалося в слова.

— Ти завжди була сильною, — прошепотіла Бонні. — Я вірю, що в тебе все вийде.

Рейна ледь кивнула, важко ковтнувши. Голос зник, але в очах був той самий погляд, що говорив:

«Я не знаю, ким стану, але я спробую».

Їй дали невеликий стипендійний фонд при виході — приблизно £700. А також список агентств із працевлаштування й центр допомоги для молоді — куди можна звернутися по підтримку, роботу та консультацію. Лист був акуратно складений у її рюкзаку.

Великі дерев’яні двері повільно відчинилися — і Рейна вперше за багато років подивилася на світ за межами дитячого будинку як вільна людина, яка тепер сама за себе.

Крізь ворота вона побачила знайомі доріжки, невисокі будинки й трохи вбік — вузьку вуличку, якою вони з Бонні колись гуляли після обіду, обговорюючи все на світі: від книжок до планів на майбутнє. Сьогодні повітря пахло свободою, але від цього ще дивніше стискало живіт, ніби хтось шепотів:

«Що далі?»

Вона зробила крок.

І ще один.

Озирнувшись, Рейна побачила Бонні біля воріт. Та махала їй рукою, і в її очах знову стояли сльози.

— Не забувай мене! — крикнула Бонні.

Рейна усміхнулася крізь напруження в грудях.

— Ніколи! Я приходитиму до тебе!

Потім повернулася й пішла в бік міста. Кроки були важкими, але впевненими. Це не була втеча — це був її вибір.

Біля дороги стояла зупинка. Удалині миготіли автобуси, машини, люди…

Вона глибоко вдихнула. Уперше вона сама вирішувала, куди йти, без тих, хто казав «візьми це» чи «не роби того».

Попереду був парк — місце, куди вони часто приходили з Бонні. Там були розмови до заходу сонця, плани, сміх, тихі клятви про майбутнє.

Це був перший знайомий орієнтир у зовсім новому світі.

Рейна рушила в бік парку, але раптом почула голос.

Глибокий, спокійний… але дивним чином пронизливий:

— Рейна?

Вона різко обернулася. Перед нею стояв високий чоловік — світле, майже біле волосся, вільна сорочка, джинси — і погляд, занадто впевнений, щоб бути випадковим.

— Вибачте… — почала вона, але зупинилася, помітивши, як чоловік ледь усміхнувся, ніби знав її.

— Не треба вибачатися, — м’яко сказав він. — Я знаю, що сьогодні твій день.

Її серце забилося швидше.

— Як… — голос зірвався. — Ви мене знаєте?

Він легко кивнув.

— Я знав твою маму. І бачив тебе колись. Коли ти була маленька.

Її ноги трохи підкосилися. Її мама… Лілі.

— Ви були другом моєї мами? — спитала Рейна, намагаючись контролювати голос.

— Так, — відповів він спокійно. — Я був близьким другом Лілі Лойд. Ми жили по сусідству — на 52 Leyton Avenue, London. Ти, можливо, не пам’ятаєш… тобі було зовсім мало років.

Рейна завмерла. Думки крутилися вихором.

— Як ви… мене знайшли? — тихо спитала вона. — І чому ви тут?

Чоловік трохи нахмурився, потім м’яко усміхнувся.

— Сьогодні особливий день… і я вирішив допомогти. Я знаю, що дітей відпускають із дитячого будинку у вісімнадцять. Ти тепер доросла, і це добре… але починати життя з чистого аркуша завжди складно.

Він на мить відвів погляд, потім знову подивився їй у вічі:

— Якщо тобі потрібне місце, де пожити перший час — у мене є трикімнатна квартира, живу сам із котом. Можу дати дах над головою, трохи грошей, поки знайдеш роботу.

Серце Рейни здригнулося, але всередині з’явилося дивне напруження — ніби щось було не так.

— Дякую… але я впораюся сама, — відповіла вона, голос тремтів, але погляд був твердим. — Мені не потрібна допомога від людей, яких я ледве знаю.

Чоловік ледь усміхнувся, але в його очах майнуло щось незрозуміле. Потім тихо сказав слова, які зупинили її на кроці:

— Я знаю, хто міг убити твою маму.

Внутрішній світ Рейни здригнувся — удар, занадто сильний, щоб бути випадковим.

Щось усередині застигло.

Навіщо він це сказав? Чому саме сьогодні?

Хіба вбивцю не посадили? Хіба справу не закрили?

— Це справа поліції, — прошепотіла вона, намагаючись відступити, — і моя справа зараз не в цьому…

— Якщо що, — м’яко додав чоловік, — звертайся. Я буду радий допомогти. Моя нинішня адреса — 5 Chester Terrace, Regent’s Park.