Розділ 4. Агонія ілюзій

Бронзові двері, вкриті безликими барельєфами, піддалися важко. Лорна вхопилася за зазубрений край правої стулки, і метал обпік її долоні крижаним холодом. Їй довелося налягти всім тілом, відчуваючи, як застаріла іржа скрипить і кришиться під тиском, перш ніж щілина розширилася достатньо, щоб пролізти.

Вона зробила крок через поріг.

Миттєво завивання вітру знадвору обірвалося, ніби хтось захлопнув важку книгу. Але тиші не настало. Натомість оглушливе, пульсуюче БУМ... БУМ... перетворилося на фізичну силу, що тиснула на барабанні перетинки і змушувала вібрувати дрібні кісточки в її черепі.

Лорна опинилася у довгому, вигнутому коридорі, що повторював контури велетенського п'єдесталу. Стіни тут не були гранітними. Вони складалися з переплетених чорних і багряних сталевих балок, які нагадували ребра гігантської істоти. Між цими балками, як хвора плоть, клубочився густий, в'язкий дим, що світився тьмяним багряним вогнем.

Повітря тут було не просто гарячим. Воно було густим, задушливим і пахнуло так, ніби вона опинилася всередині велетенської кузні, де замість металу переплавляли людські страждання. Сморід горілої гуми, озону, старої крові та чогось солодко-гнилого забивав ніс, викликаючи нудоту.

Великі туристичні шкарпетки Макса, які дивом втрималися на її ногах, миттєво висохли від цієї спеки, перетворившись на жорсткі, незручні грудки тканини. Лорна шкандибала вперед, тримаючись рукою за слизькі від конденсату сталеві балки. Кожен крок відгукувався болем у розбитому коліні.

Коридор закінчувався ще одними дверима — меншими, але суцільними, відлитими з якогось чорного металу, який не відбивав світла. Вони пульсували в такт серцебиттю Лабіринту.

Лорна зупинилася перед ними, важко дихаючи. Вона відчула, як її власне серце б'ється шалено, намагаючись підлаштуватися під цей чужий, смертельний ритм. Вона знову намацала в кишені Максової куртки складений аркуш паперу. Відчуття цього реального предмета, залишеного справжнім Максом, додало їй якоїсь остаточної, фатальної рішучості.

Вона штовхнула чорні двері.

Вони відчинилися безшумно і легко. І Лорна завмерла на порозі, засліплена спалахом світла.

Це була центральна камера п'єдесталу. Величезний, циліндричний зал, що йшов високо вгору, вглиб тіла Батьківщини-Матері. У центрі залу, підвішене на гігантських чорних ланцюгах, пульсувало Серце Лабіринту.

Воно було гротескним. Це був велетенський, заввишки з триповерховий будинок, клубок чорних, скам'янілих вен та артерій, що перепліталися з обривками металевих кабелів та залишками гідравліки, з якої капала чорна, масляниста рідина. Всередині цього клубка, глибоко в глибині, світилося ядро — сліпуче, пульсуюче багряне сяйво, що нагадувало розплавлене залізо.

Бум... бум... БУМ... БУМ...

Звук тут був настільки гучним, що Лорні здалося, ніби її власне тіло зараз розпадеться на атоми під тиском цих вібрацій. Світло від ядра було настільки яскравим, що їй довелося прикрити очі долонею.

— Мяу.

Звук пролунав зовсім поруч, але не знизу.

Лорна з жахом дивилася, як обличчя Ярослава Мудрого на найближчій арці повільно повертається. Шматочки мозаїки терлися один об одного з тихим, сухим шурхотом, схожим на звук луски велетенської змії. Очі князя — порожні провали, викладені чорним каменем — здавалося, дивилися прямо в її душу. Фігури на стінах були зігнуті під неприродними кутами, їхні роти були розкриті в беззвучному крику, ніби Лабіринт замурував справжніх людей у стіни і перетворив їх на камінь.

— Лорно.

Її ім'я прозвучало не як крик, а як тихий, лагідний шепіт, який, незважаючи на оглушливе серцебиття, проник прямо в її свідомість.

Вона різко опустила руку від очей.

Прямо перед нею, біля самого підніжжя пульсуючого Серця, стояв Макс.

Але це був не той Макс, якого вона знала. На ньому не було тієї старої, брудної туристичної куртки. Він був чистим, вмитим, його темне волосся було акуратно зачесане. На ньому був теплий, сірий в'язаний светр і звичайні джинси — одяг, який він, мабуть, носив у реальному житті, до того, як Лабіринт поглинув його.

Його обличчя було спокійним і щасливим. На ньому не було тієї втомленої, цинічної маски бувалого блукача. Його темні очі в багряному світлі Серця світилися неймовірною теплотою і любов'ю.

Лорна відчула, як її дихання перехоплює. Серце пропустило удар. Усе її єство — кожна клітина її тіла, кожен спогад про їхні спільні блукання, про їхню першу зустріч на ілюзорному Андріївському узвозі, про їхню ніч на даху під мідним небом — усе це повстало проти того, що вона знала про Макса.

Вона хотіла кинутися до нього. Хотіла впасти йому на груди, відчути його тепло, почути його серцебиття, попри те, що знала про щоденник і дату смерті в ньому.

Її рука, що все ще стискала в кишені складений аркуш паперу, звело судомою. Вона відчула, як її пальці стискають папір, ніби намагаючись вхопитися за реальність, що вислизала. Навіть під товстим шаром тканини худі та куртки, вона відчувала цей реальний предмет, залишений справжнім Максом.

Макс зробив повільний, плавним крок уперед. Він простягнув до неї руки, долонями догори. Це був жест запрошення, жест порятунку, жест кохання. Його голос у багряному світлі Серця, знову пролунав як тихий, лагідний шепіт, який проник прямо в її свідомість.

— Навіщо руйнувати щастя? Лабіринт дає нам шанс. Я тут. Я реальний. Відчуй моє тепло. Залишся зі мною, Лорно. Ми можемо жити тут вічно. Жодних проблем, жодного страху. Лише ми з тобою.

Він простягнув їй руку. Його пальці, що все ще стискали в кишені складений аркуш паперу, звело судомою. Відстань між ними скоротилася до мінімуму. Лорна майже перестала дихати. Вона відчула нудотний стан невагомості. Вона намагалася згадати обличчя мами — і знову натрапила на білу пляму.

Процес стирання, який зупинив Макс нагорі, почав повертатися. Думки в голові Лорни мчали з шаленою швидкістю, стикаючись одна з одною, розбиваючись на уламки. Як таке можливо?Лабіринт перетравив мене. Я став його частиною. Пробач, тату, я так і не знайшов дорогу додому».