Розділ 3. Нутрощі Лабіринту

Металевий гребінь сходинки ескалатора вп’явся Лорні просто під ребра, коли вона зробила черговий рух уперед. З її грудей вирвався здавлений, свистячий стогін. Кожен сантиметр, який вона долала по-пластунськи, здавався кілометром. Суглоби горіли вогнем, розбите під час падіння коліно відгукувалося гострим, пульсуючим болем при найменшій спробі спертися на нього.

Вона підтягнулася на тремтячих руках ще трохи. До технічної ляди, яку відкрив Люцик, залишалося менше метра.

Зблизька цей прохід виглядав зовсім не як двері. Це була груба, рвана діра в сірому чавунному тюбінгу тунелю, краї якої все ще ледь помітно мерехтіли тим самим хворобливим фіолетовим світлом, розмиваючи реальність металу. Звідти, з цього чорного провалу, віяло не просто холодом — звідти віяло мертвою, віковою затхлістю. Запах нагадував суміш перепаленої мідної проводки, мокрої крейди та застояної води, яка ніколи не бачила сонячного світла.

— Люцику... — беззвучно поворушила губами Лорна.

Вона простягнула змерзлу, вкриту саднами руку і вхопилася за нижній край діри. Метал виявився неймовірно товстим і гострим, вкритим лусочками іржі, які миттєво вп'ялися в шкіру на долоні. Зціпивши зуби до скреготу, Лорна підтягнула своє змучене тіло ближче.

Вона просунула голову і плечі в отвір.

Перехід крізь цей Шов був зовсім іншим. Якщо раніше простір був схожий на крижаний гель або воду, то зараз Лорні здалося, ніби її затягує у вузьку, шорстку гумову трубу. Повітря миттєво вичавило з легенів. На секунду перед очима спалахнули сліпучо-білі кола, а у вухах роздався пронизливий, високочастотний писк, від якого ледь не луснули барабанні перетинки.

Блискавка куртки Макса з огидним скреготом черкнула по невидимій перешкоді між вимірами. Лорна судомно смикнулася, відчуваючи, як її стегна застрягли у цьому вузькому просторі. Паніка, густа і темна, підступила до горла. Якщо Шов закриється зараз... він просто переріже мене навпіл.

Вона з усієї сили відштовхнулася розбитими ногами від зовнішнього краю тюбінга, видавши хрипкий, тваринний крик.

Простір з голосним чавкаючим звуком виплюнув її на інший бік.

Лорна важко впала на живіт. Під її руками і щокою більше не було рифленого металу ескалатора. Це був гладкий, неймовірно холодний і мокрий бетон.

Кілька довгих хвилин вона просто лежала, не в силах навіть поворухнути пальцем. Вона дихала жадібно, ковтаючи густе, затхле повітря відкритим ротом. Кожен вдих роздирав легені, але приносив кисень. У непроглядній темряві, що її оточувала, єдиним звуком був ритмічний, гучний стукіт її власного серця. Бум-бум. Бум-бум. Поступово до цього звуку додався інший.

Кап... кап... кап...

Вода. Десь неподалік зі стелі падали важкі краплі, розбиваючись об бетонну підлогу з гучною, порожньою луною.

Щось м'яке і вологе торкнулося її кінчика носа. Лорна здригнулася і повільно розплющила очі.

За кілька сантиметрів від її обличчя світилися два ока — зелене і синє. Люцик сидів поруч. Він обережно понюхав її брудну щоку, переконався, що вона жива, і тихо, майже заспокійливо муркнув.

— Я тут, маленький, — прохрипіла Лорна. Голос звучав так, наче належав старій жінці. 
— Я пройшла.

Вона повільно, спираючись на долоні, сіла. Тіло протестувало кожним м'язом. Лорна обережно обмацала свої ребра крізь товстий шар тканини худі та куртки. Боляче, дуже боляче, але, здається, кістки цілі. Вона підтягнула коліна до грудей. Туристичні шкарпетки Макса, які дивом втрималися на ногах під час переходу, миттєво намокли — підлога була вкрита шаром крижаної води десь на пів сантиметра.

Очі поступово почали звикати до темряви. Тут не було повної сліпоти.

Звідкись слабко пробивалося бліде, гниле-зеленувате світіння. Воно дозволило Лорні роздивитися місце, в якому вона опинилася.

Це був не тунель для поїздів. Це був технічний колектор. Вузький, циліндричний коридор, не вищий за два метри в діаметрі. Вздовж заокруглених бетонних стін тягнулися товсті пучки чорних кабелів. Вони звисали, перепліталися між собою, нагадуючи велетенські кровоносні судини, з яких місцями позлазила ізоляція, утворюючи потворні «виразки». На підлозі, у світлі гнилого сяйва, маслянистими плямами переливалися калюжі.

Лорна подивилася назад, туди, звідки вони щойно випали.

Шва більше не було. Там височіла така ж глуха, волога бетонна стіна, вкрита сіткою тріщин. Вони були замкнені в цих нутрощах.

Думка про Макса вдарила її з новою силою, як фізичний удар під дих. Вона опустила погляд на його куртку, в яку була загорнута. Тканина була брудною, вкритою іржавим пилом і якимось мазутом, але вона все ще зберігала слабкий, ледь вловимий запах його тютюну.

Він залишився там, на платформі, один на один із металевим чудовиськом. Заради неї. Заради того, щоб вона змогла поповзти в цю щурячу нору.

Лорна заплющила очі, намагаючись стримати новий напад паніки, який стискав горло. «Я буду пам'ятати за нас обох», — сказала вона йому тоді. Вона не має права зараз здатися і просто замерзнути тут на мокрому бетоні.

Спираючись рукою об найближчий пучок кабелів, який на дотик виявився огидно слизьким, Лорна змусила себе встати на ноги. Її хитнуло. Голова запаморочилася, але вона встояла, широко розставивши ноги.

— Ну що, Люцику, — прошепотіла вона, дивлячись на кота, який вже відійшов на кілька кроків уперед колектором. 

— Веди далі. Ти ж у нас тут головний провідник.

Кіт, ніби зрозумівши її слова, розвернувся і безшумно побіг у глибину зеленого напівмороку. Його білі лапки навіть не створювали бризок у калюжах.

Лорна зробила перший крок. За завелика шкарпетка хлюпнула у воді.

Вона пошкандибала слідом за котом. Колектор не був прямим. Він згинався, повторюючи якісь невидимі контури мертвого міста нагорі. Йти доводилося обережно, ледь не на дотик, постійно переступаючи через повалені бетонні уламки та кабелі, що випали з кріплень і тепер лежали поперек дороги, як чорні змії.