Розділ 2. Сходи в нікуди

Пробудження не принесло полегшення. Воно було схоже на повільне виринання з глибокої, каламутної води, де замість снів панувала лише глуха, чорна втома.

Лорна розплющила очі, і першим, що вона відчула, був тупий, ниючий біль у шиї. Вона спала сидячи, привалившись потилицею до нерівної цегляної кладки ліфтової будки. Кожен м'яз її тіла здавався задерев'янілим, ніби за ніч її кров перетворилася на крижане желе.

Вона кліпнула, намагаючись сфокусувати зір.

На її колінах, згорнувшись у бездоганну чорно-білу сферу, спав Люцик. Його дихання було єдиним джерелом тепла, яке пробивалося крізь товсту тканину чужої куртки. Лорна інстинктивно щільніше загорнулася в неї, сховавши ніс у комір. Куртка пахла Максом — гіркуватим тютюном, дощем і чимось невловимо теплим, живим. Цей запах був якорем, єдиною справжньою річчю в цьому хворобливому світі.

Лорна обережно повернула голову, намагаючись не розбудити кота.

Макс не спав.

Він стояв за кілька кроків від неї, біля самого краю парапету. Його темний силует різко виділявся на тлі неба. Небо змінилося. Воно більше не було важким і ліловим. Тепер воно нагадувало колір старої, окисленої міді — хворобливий зеленувато-сірий відтінок, який не давав світла, але робив усі тіні навколо ще глибшими і гострішими. Сонця не було. Не було жодного джерела цього блідого сяйва, воно просто сочилося звідусіль, наче гній з рани.

Хлопець стояв нерухомо, засунувши руки глибоко в кишені свого чорного худі. Його плечі були напружені, спина ідеально пряма. Він дивився вниз, у прірву спотвореного Андріївського узвозу, і в його позі було стільки відчайдушної самотності, що в Лорни несподівано стислося горло. Скільки він уже тут блукає? Скільки таких «світанків» він зустрічав наодинці, чекаючи, поки Лабіринт зробить свій наступний хід?

Під правою ногою Лорни тихенько хруснув дрібний камінець руберойду.

Макс миттєво обернувся. Його рух був плавним, але хижим — так обертається загнаний звір на найменший шурхіт гілки. Побачивши, що Лорна прокинулася, напруга в його плечах трохи спала. Він нечутно підійшов ближче і сів навпочіпки навпроти неї.

Його обличчя виглядало ще блідішим у цьому мідному освітленні. Під очима залягли глибокі тіні, а на щоках і підборідді чітко проступала темна щетина.

— Як ноги? — запитав він тихо. Його голос був хрипким від мовчання та холодного повітря.

Лорна обережно поворушила пальцями в його безрозмірних туристичних шкарпетках. Вони зігрілися. Більше не було того пекучого, колючого холоду, який пронизував до кісток.

— Здається, я їх відчуваю, — прошепотіла вона. 
— Дякую.

Вона спробувала розстебнути блискавку куртки, щоб повернути її власнику, але пальці не слухалися — вони були дерев'яними і млявими.

Макс перехопив її руки. Його долоні без рукавичок були холодними, але цей дотик чомусь обпік її шкіру. Він зупинив її рух.

— Залиш, — коротко сказав він, прибираючи руки і ховаючи їх назад у кишені. 

— Ти все ще тремтиш. Якщо ти спіймаєш тут запалення легень, ми далеко не зайдемо. Я звик до цього клімату.

— Ти ж не спав зовсім, так? — Лорна подивилася йому прямо в очі. У них не було нічого підліткового, ніякої бравади. Лише втомлена, важка дорослість.

Макс відвів погляд, подивившись на Люцика.

— Лабіринт найчастіше змінює свою геометрію саме під час Зсуву. Коли колір неба перемикається. Якщо в цей момент спати... можна прокинутися і виявити, що дах під тобою став стіною колодязя без дна. Хтось повинен був дивитися за архітектурою.

Він підвівся на ноги, розправляючи затерплі плечі. Суглоби тихо хруснули.

— Нам час іти. Зсув майже закінчився. Туман внизу стає рідшим, і скоро тіні знову почнуть розповзатися по стінах. Нам треба дістатися до входу в метро до того, як вулиці заплутаються в новий візерунок.

Лорна повільно піднялася. Тіло протестувало тупим болем, але вона змусила себе випростатися. Люцик, невдоволено нявкнувши через те, що його скинули з теплого місця, граціозно приземлився на руберойд. Він потягнувся — спочатку витягнув передні лапи, потім вигнув спину дугою, широко позіхнув, показавши рожеву пащу, і тільки після цього подивився на людей.

Він не виглядав наляканим. Він виглядав діловитим.

Кіт підійшов до краю даху — не туди, звідки вони піднялися пожежними сходами, а до протилежного боку, який вів углиб нагромадження будівель Лабіринту. Він зупинився біля низького цегляного бортика, сів і почав ритмічно постукувати своїм пухнастим хвостом по каменю.

— Він знову це робить, — прошепотів Макс, зупиняючись поруч із Лорною. Він невідривно дивився на кота. 

— Він ніби бачить невидиму нитку. Я вчора намагався прорахувати маршрут до Золотих Воріт через дахи, але там... — він махнув рукою в бік, куди дивився Люцик, — там був суцільний глухий кут. Фасад старої фабрики без жодного вікна. А зараз...

Лорна прослідкувала за його поглядом.

Там, де ще вчора (або кілька годин тому, вона вже не розрізняла час) височіла суцільна, похмура стіна з чорної цегли, тепер зяяв глибокий провал. І в цей провал вели сходи.

Це були вузькі, чавунні гвинтові сходи, прикуті прямо до зовнішньої стіни будинку. Вони виглядали неймовірно старими. Метал був поцяткований зеленим фосфоресціюючим мохом, а іржа з'їла краї сходинок, зробивши їх гострими та нерівними. Сходи закручувалися спіраллю і йшли різко вниз, ховаючись у густому, мідному тумані десь на рівні третього поверху.

Люцик видав коротке, вимогливе «Мяу», ніби кваплячи їх. Він легко застрибнув на парапет і, не роздумуючи ні секунди, ступив на першу іржаву сходинку.

Макс глибоко вдихнув.

— Ну що ж, — сказав він, обертаючись до Лорни. 

— Сподіваюся, в тебе немає страху висоти. Іди за мною. І щоб не сталося — не дивися вниз. Дивись мені в спину.

Він переступив через парапет, стаючи на чавун. Сходинка під його вагою видала протяжний, жалібний стогін, який луною розкотився мертвою тишею Лабіринту.

Лорна підійшла до краю. Вона подивилася на свої ноги у величезних чоловічих шкарпетках, глибоко вдихнула повітря, яке пахло мокрою іржею, і зробила крок у прірву.