Розділ 1. Мінхо. Сон

Навколо панувала тиша. Це була тиша порожнечі. Я стояв посеред нескінченного білого марева, де не було ні неба, ні землі — лише глухе відлуння моїх власних кроків, які не залишали слідів.

І раптом вона з’явилася.

Марія йшла мені назустріч, і серце болісно стиснулося, наче його здавили розпеченими лещатами. Вона не була в тій розкішній, важкій сукні, яку носила у Фортеці на Ночі Вогнів. На ній було щось легке, майже невагоме — довга біла сорочка з тонкої тканини, яка ледь торкалася її босих ніг.

«Це одяг того місця, де вона зараз лежить... у тому ліжку, що я бачив», — промайнуло в моїй голові холодною, тверезою думкою, що різала сильніше за ніж.

Вона зупинилася в кількох кроках від мене. На її обличчі розквітла посмішка — та сама, від якої в моїх жилах колись закипала кров, а тепер лише застигав лід розпачу. Це була найсумніша посмішка у Всесвіті.

Її блідість була жахаючою. Біла нічна сорочка сповзала з гострих, випнутих ключиць, підкреслюючи, наскільки сильно вона схудла; здавалося, саме повітря тисне на її тендітні плечі, змушуючи її здригатися від кожного невидимого подиху вітру.

Обличчя стало вузьким, вилиці болісно загострилися, а під очима залягли глибокі, вугільно-чорні кола, наче вона не спала цілу вічність, борючись із темрявою, що намагалася її поглинути. Ці плями робили її погляд потойбічним, перетворюючи колись живі очі на бездонні провалля, повні тихого розпачу. 

— Маріє... — я спробував вимовити її ім’я, але голос був хрипким, чужим. — Я тут. Я знайшов тебе. Чуєш? Я витягну тебе звідси.

Вона мовчала. Її очі, глибокі й темні, дивилися на мене з такою ніжністю, від якої хотілося кричати. Вона повільно простягнула тремтячу руку, тонку й бліду, наче виточену з кришталю. Я кинувся вперед, відчайдушно намагаючись скоротити ці кілька метрів, що здавалися прірвою. Мої пальці вже відчували тепло її шкіри, я майже торкнувся її долоні...

Але вона почала віддалятися. Без жодного руху, вона просто ковзала назад, стаючи все меншою, все прозорішою. Світло навколо неї почало пульсувати, розмиваючи її силует.

— Ні! Не йди! Маріє, почекай! — я кричав, але звук розчинявся в білому тумані.

Перед тим як остаточно зникнути, вона на мить завмерла. Посмішка згасла. По її щоці повільно скотилася одна-єдина сльоза, що блиснула, як діамант, перш ніж розбитись об невидиму межу. Вона стала прозорою, наче дим, і розчинилася, залишивши мене самого в цій німій порожнечі.

_______________________________________________________________________________________
 

Я підхопився на ліжку, хапаючи ротом повітря, наче риба, викинута на берег. Тіло було вкрите холодним, липким потом, а серце гатило в ребра так, ніби намагалося пробити грудну клітку.

Кімната в таверні була маленькою і задушливою. Тьмяне світло місяця пробивалося крізь брудне скло єдиного вікна, вихоплюючи з темряви обшарпані стіни, вкриті плямами вогкості. Пахло старим деревом, дешевим елем і конями — запахи, що в’їлися в ці стіни за десятиліття. У кутку стояв важкий дубовий стіл, завалений нашими картами та порожніми кухолями, а поруч на підлозі, загорнуті в плащі, спали хлопці. Я чув важке дихання Фрая і тихе сопіння Ньюта.ч

Моє ліжко нестерпно рипіло при кожному русі. Я сів, опустивши босі ноги на холодну підлогу. Голова розколювалася від недосипу та постійної напруги. Раптом за вухом, там, де шкіру прикрашало татуювання у вигляді маленького Сонця, я відчув дивний рух.

Це не був біль. Це було легке, ритмічне поколювання, наче під шкірою прокинулася жива істота. Тату запульсувало слабким теплом, відгукуючись на мій внутрішній хаос.

Я торкнувся пальцями знака. Сонце. Символ світла, який я носив на собі, перебуваючи в повній темряві.

— Ти жива, — прошепотів я в порожнечу кімнати. 

Я знав, що більше не засну. Кожна хвилина тут була втраченим шансом там, де вона чекала на мою руку.