Розділ 15

• Тобі не здається, що ми ходимо по колу? – виснажено запитав Ліям, опираючись на дерево.

Вони уже кілька годин ходили лісом. Відколи вони тут, вони уже вкотре приходять на те саме місце звідки прийшли.

Діана теж втомилася, але вона не хотіла зупинятися, лише тому що не знала як поводитися з Ліамом.

• Нам треба вибиратися звідси,- відповіла вона і пішла в іншому напрямку.

Хлопець трохи повагався, але побіг за нею. Він і сам був не в захваті, що опинився тут з нею, але коли він побачив як її втягує портал то не міг допустити щоб вона потрапила в Лабіринт сама.

• Ти мене уникаєш, я розумію. Але ми невідомо де, тож може ти перестанеш робити вигляд наче ти тут одна і ми придумаємо як вибратися звідси, - хлопець схопив Діану за руку і потягнув її до себе.

Дівчина не очікувала такого, перечепилася і вони обоє повалилися на землю.

• Я тебе не уникаю, - відповіла дівчина намагаючись встати, але хлопець і досі тримав її за руку. – Може відпустиш? Скоро стемніє, а я не хочу стати чиєюсь вечерею.

Ліям мовчки відпустив її і вони попрямували шукати якийсь сховок. Хлопець багато чув про Лабіринт. Колись його батько розповідав про нього, це був приклад для сина, яким підступним є добро. А тепер дядько марив Лабіринтом і скринею, яка була дуже важливою. Тут жило суцільне зло. Ліям це чудово відчував, адже сам належав злу,однак, щось його лякало, юнак відчував, щось надзвичайно темне, від чого навіть його темна кров холола, а як було Діані він і уявити не міг.

Дівчина теж щось відчувала, але не зло, як Ліям. Вона відчувала дуже могутню магію, яка так сильно манила її.

 Поблукавши безрезультатно кілька годин, і ,не знайшовши жодної схованки, вони не придумали нічого окрім як видертися на найбільш безпечніше дерево і спробувати там поспати трішки.

 Було дуже не зручно, вони ніяк не могли зручно вмоститися і жоден не хотів доторкатися один до одного, але вибору не було, тож вони вперлися один в одного і просто мовчки сиділи, адже заснути в такому положенні було майже не можливо.

  Як не дивно, але під ранок їм таки вдалося трохи подрімати, але всього на кілька хвилин. Усю ніч вони чули дивні звуки і стогони, кілька разів вони помічали якийсь рух, але на щастя нікого не побачили. А уже коли почало сходити сонце на кілька секунд вони почули такий пронизливий крик, що аж позатуляли вуха. Кому належав той крик вони навіть боялися уявити.

 Діану боліло усе тіло. Майже всю ніч вона просиділа напружено, звуки які вони чули усю ніч лякали її. Дівчина розуміла, що не впорається з тим, що зустрінеться її тут, вона ж навіть не знає своєї сили, якщо вона в неї взагалі є. Діана не була до цього готова, хоча вона була рада що поруч Ліям, навіть якщо не хотіла цього визнавати.

• Потрібно забиратися звідси, - сказав Ліям. Дівчина відчула напруження в його голосі і вони швидко вибрали новий напрямок.

На цей раз їм дістався вірний шлях. Вони уже не кружляли довкола, а місцевість щоразу змінювалася. То вони йшли густим лісом, то знову кам’яними залами, то берегом річки, але за весь час вони не помітили нічого і нікого і це трохи насторожувало.

  За весь шлях жоден з них не промовив ні слова, хоча обоє хотіли висказати усе що так мучило їх уже кілька тижнів. Знову вечоріло, вони здолали уже чимало шляху і зараз були у місці дуже схожому на руїни замку. Тут було чимало місця для схованки, тож вони втомлені, обравши найнадійніше укриття, без жодних розмов полягали спати.

Ліям ніяк не міг заснути. Хлопець просто лежав на спині і часом поглядав на Діану, яка  мирно спала. Він теж хотів щоб його сни були такими звичайними.  Зазвичай йому нічого не снилося, але коли ж все-таки його навідував сон, то прокидався він від нього наляканий і дезорієнтований. Йому снилися дивні сни, інколи йому навіть здавалося, що він бачив свої попередні життя, в яких його серце було темніше за ніч.

Хлопець отак собі лежав вдивляючись у небо, коли раптом відчув якийсь рух. Спочатку йому здалося, що то якийсь звір, але коли створіння наблизилося, то хлопець мало не скрикнув. Істота нагадувала вампіра і перевертня одночасно. Довгі ікла  і пазурі, сіра зморщена шкіра, жовті очі, одягнена в довгий поношений чорний плащ, пересувалася на півзігнутих ногах, якщо це можна було назвати  ногами.

Ліям одразу ж взявся будити Діану, прикривши їй рота рукою, щоб вона не закричала. Коли він показав їй потвору, вона таки ледь не закричала, але ледь втрималася. Істота повільно пересувалася по колу, щось винюхуючи і вони боялися щоб вона не вчула їхнього запаху.

• Що воно таке? – ледь чутно запитала Діана, але юнак не відповів, а лише пильно дивився на істоту.

Раптово істота була вже не сама. З темряви до неї прямував ще хтось. Вони довго не могли побачити прибулого, але коли світло місяця впало на нього, то вони заклякли. Створіння було ще жахливішим. Шкіра потвори була якогось дивного синього відтінку, уся в струпах, одна частина істоти була схожа на гнилу плоть, наче  вона пролежала у землі уже кілька років, а єдине око мало яскраво червоне забарвлення.

Вони щось перемовлялися між собою, але Діана не розуміла ні слова, хоча це навіть не були слова, а якесь шипіння. Істоти пробули там десь кілька хвилин, а потім зникли.

• Що це таке було?! – голос дівчини тремтів, вона була налякана.
• Істота, яка з’явилася першою це Ізмір. Цих істот відьми винищили ще до війни, вони могли випити людське життя, залишивши її примарою. Друга – Падальщик – він пожирає людську плоть. Це найжахливіші істоти про яких я колись чув, не думав що колись побачу їх.
• Найжахливіші?- перепитала Діана, вона ще досі перебувала у полоні страху. Таких потвор вона і уявити не могла.
• Оскільки, ми тут застрягли двоє, давай розставимо всі крапки над «і»,- з нотками люті відповів Ліям. -  Я не вибирав ким народитися і я не збираюся ставати своїм батьком, мій дядько цього не допустить. Для нього я небажаний племінник.
• Добре, я все зрозуміла,- дівчина теж почала лютувати. Вона цього не хотіла, але тон Ліяма її змусив. – Треба забиратися звідси.
• Не можна. Зараз ніч, це їхня пора, вони нас легко можуть вистежити.