Склад лежав у холодній темряві, мовчазний і нерухомий, ніби застиг у часі. Майкл зупинився перед високими металевими воротами, тихо відкриваючи невеликий щиток, за яким ховалася система охорони. Його пальці швидко набирали код, поки Нік стояв позаду, насторожено оглядаючи околиці.
– Останній раз, коли я був тут, усе працювало, – прошепотів Майкл.
– Сподіваюся, що так і залишилося, – сухо відповів Нік, тримаючи руку на зброї.
Коли замок клацнув, і ворота м’яко відкрилися, Майкл кивнув:
– За мною. Але пам’ятай, тут будь-який неправильний крок – наш кінець.
Складна система коридорів і металевих сходів нагадувала лабіринт. Майкл впевнено рухався вперед, ніби знав кожен закуток цього місця. Вони зупинилися біля дверей, що вели до основної зали. Майкл присів і витягнув із кишені невеликий пристрій.
– Це дозволить нам відключити камери на 30 секунд. Цього часу має вистачити, щоб пройти повз охорону.
Нік схилився до нього:
– А якщо не вистачить?
– Тоді імпровізуємо, – Майкл кинув погляд, в якому промайнув натяк на усмішку.
Вони синхронно почали рухатися, поки камери тимчасово "засліплені". Нік постійно оглядався, помічаючи слабкі місця системи безпеки: залишки старих датчиків, які давно не оновлювали, і вразливості в розташуванні охорони.
– Вони працюють за звичкою, – прошепотів він до Майкла. – Це може зіграти нам на руку.
Коли вони досягли великого ангару, Нік зупинився біля вузького балкону, який відкривав вид на головну залу. Там, під ними, відбувалася зустріч.
За довгим столом сиділи кілька чоловіків. У центрі – високий сивочолий чоловік у строгому костюмі, якого Нік впізнав із досьє: це був один із лідерів організації. Поруч стояв інший чоловік – молодший, з різкими рисами обличчя й підозріливим поглядом. Його голос звучав голосніше за інших:
– Хтось злив інформацію! Як інакше вони могли знайти наші останні маршрути?
Майкл напружено спостерігав, коли чоловік обвів поглядом усіх присутніх і зупинився на місці, де Майкл мав сидіти.
– І де твій улюбленець, Майкл? – запитав він, вишкірившись.
Нік торкнувся плеча Майкла, змушуючи його залишатися на місці.
– Спокійно. Якщо ти вийдеш зараз, вони тебе розірвуть, – прошепотів він.
Проте ситуація ставала дедалі загрозливішою. Молодший чоловік підняв руку, даючи знак охороні:
– Обшукати периметр. Якщо Майкл тут, я хочу бачити його перед собою.
Нік швидко оцінив ситуацію. Він знайшов стару вентиляційну решітку поруч із собою й зумів відламати її. Швидко кинув усередину одну зі своїх записних книжок, яку раніше наповнив фальшивими нотатками.
Шум від падіння книжки привернув увагу охоронців.
– Що це було? – вигукнув один із них, спрямовуючи ліхтар у бік.
– Ідіоти, перевірте, – кинув молодший лідер, махнувши рукою.
Цей трюк дав Ніку й Майклу кілька хвилин.
– Нам треба знайти доказ і зникнути, поки вони не зловили нас, – тихо сказав Нік.
Проте, коли він знову повернувся поглядом до залу, його серце ледь не зупинилося. Серед ключових фігур зустрічі він помітив знайоме обличчя. Це був Роберт – старий друг і колишній напарник Ніка, якого всі давно вважали мертвим.
Роберт стояв поруч із лідерами й спокійно переглядав документи на столі, ніби завжди був частиною цієї організації.
– Ні, це неможливо... – прошепотів Нік, відчуваючи, як його кулаки стискаються.
Майкл нахилився ближче:
– Хто це?
– Привид із минулого, – відповів Нік холодно.
Проте часу на роздуми не залишалося. Залунала сирена – охорона виявила сліди Ніка й Майкла.
– Вони нас знайшли! – вигукнув Майкл, хапаючи Ніка за плече. – Ходімо!
Ангар миттєво ожив: охоронці кинулися в пошуках непроханих гостей. Нік і Майкл зірвалися з місця, ховаючись у тіні металевих контейнерів. Їх переслідували ліхтарі, крики й звуки важких кроків.
В останній момент Нік знайшов аварійний вихід, який вів до вузького тунелю.
– Сюди! – крикнув він, тягнучи Майкла за собою.
Коли вони опинилися на безпечній відстані від складу, обидва зупинилися, важко дихаючи.
– Що тепер? – запитав Майкл.
Нік подивився на нього, а потім у бік складу, який лишився позаду:
– Тепер ми граємо на їхньому полі, але за нашими правилами.