Сховище правди

— Вони приходили до вас? — Нік нахилився ближче, його голос був спокійним, але в очах читалася настороженість.

Сара мовчки зачиняла двері, ніби боялася, що хтось іззовні зможе підслухати. Вона обережно поглянула на Ніка, її очі були наповнені втомою та страхом.

— Так. Кілька днів тому. Вони шукали те, чого я не маю, — прошепотіла вона, жестом запрошуючи Ніка сісти.

Квартира була маленькою, заставленою коробками та паперами. На кухонному столі стояв недопитий кухоль кави, а в кутку кімнати лежала валіза.

— Ви збираєтесь поїхати? — запитав Нік, сідаючи на потертий стілець.

— Я не можу залишитися тут. Вони знають, де я, — її голос затремтів.

— Хто "вони"? — Нік нахилив голову, уважно стежачи за її реакцією.

Сара на мить замислилася, ніби зважувала, чи варто довіряти.

— Люди Беннетта, — нарешті сказала вона. — Вони сказали, що я щось приховую.

Нік не здивувався. Беннетт явно не був білим і пухнастим у цій історії, але Сара могла знати більше, ніж казала.

— І що саме вони шукають? — запитав він.

— Документи Тома, — відповіла вона. — Я працювала з ним. Знаю, що він збирав компромат на Беннетта. Том хотів використати це, щоб отримати перевагу в їхньому конфлікті.

— І цей компромат у вас? — запитав Нік.

— Ні! — швидко заперечила вона. — Я навіть не знаю, що саме це було. Але Том говорив, що якщо щось піде не так, я повинна знайти "ключ".

Нік дістав із кишені ключ із цифрою «12» і поклав його на стіл.

— Цей?

Сара подивилася на ключ, і її обличчя напружилось.

— Це він, — прошепотіла вона. — Том сказав, що це найважливіше.

— І ви не знаєте, від чого він?

Сара похитала головою.

— Том не сказав. Але він говорив, що я зрозумію, коли прийде час.

Нік підвівся, узяв ключ і підійшов до вікна. Дощ продовжував лити, затоплюючи вулиці. Він відчував, що правда близько, але кожна відповідь лише створювала нові запитання.

— Сара, якщо цей ключ справді важливий, ви зараз у небезпеці, — сказав Нік, повернувшись до неї.

— Я це знаю, — тихо відповіла вона.

— У вас є безпечне місце?

— Мабуть… Мій друг за містом. Але я не знаю, чи можна довіряти йому.

Нік задумався.

— Добре. Ми зробимо так: я допоможу вам дістатися цього друга. Але спершу ми з’ясуємо, що відчиняє цей ключ.

Через кілька годин Нік і Сара стояли біля банківського сховища в центрі міста. Сара нервово озиралася, ніби боялася, що за ними стежать.

— Ви впевнені, що це гарна ідея? — запитала вона.

— Якщо це ключ до сейфа, то ми повинні знати, що в ньому, — відповів Нік, розглядаючи металеву табличку з номером «12» на дверцятах.

Охоронець банку перевірив їхні документи та дозволив їм увійти до кімнати сховищ. Нік обережно вставив ключ у замок. Почулося тихе клацання.

— Ну, подивимось, що в нас тут, — пробурмотів він, відкриваючи дверцята.

Усередині лежав лише один предмет — невеликий конверт, затягнутий мотузкою. Нік дістав його, поклав на стіл і обережно відкрив.

У конверті були фотографії та кілька документів. На одній із фотографій Нік побачив Тома та Беннетта, які стояли поруч із якимось чоловіком у костюмі. Обличчя третього чоловіка було йому незнайомим.

— Хто це? — запитав Нік, показуючи фото Сарі.

Сара подивилася й здригнулася.

— Це Джексон Грейс. Він інвестор. Був на стороні Беннетта, але Том казав, що він зрадив його.

— Зрадив як?

— Том говорив, що Джексон уклав угоду з Беннеттом, щоб зірвати його проєкт.

Нік уважно вивчив інші документи. Серед них були виписки з банківських рахунків, контракти та записки Тома.

— Це компромат, — сказав він. — Якщо це стане відомо, Беннетт втратить усе.

Сара виглядала наляканою.

— Що тепер?

— Тепер ми дізнаємось, як далеко готовий зайти Беннетт, — сказав Нік, запалюючи цигарку.

Він знав, що ці документи — лише частина пазлу. Але вони були ключем до того, щоб почати наступну гру.