Ключ до таємниці

Нік повернувся до свого офісу пізно ввечері. Дощ, здавалося, не збирався припинятися, і його мокре пальто залишило невелику калюжу на підлозі. Він повісив його на спинку стільця, дістав ключ із цифрою «12» і поклав на стіл поруч із пачкою цигарок.

— Що ти приховуєш, Том? — пробурмотів Нік, витягаючи сигарету.

Ключ не давав йому спокою. Він занурився у роздуми, проглядаючи документи, які приніс Роберт. Усі вони вказували на те, що останній проєкт Тома був величезним ризиком, але й обіцяв великі прибутки. Якщо він вдався б, Том залишив би конкурентів далеко позаду. А якщо ні…

Телефон на столі задзвонив, вириваючи Ніка з думок. Він зняв слухавку, одночасно гасачи недопалок у переповненій попільничці.

— Нік.

— Це Роберт, — голос у слухавці звучав напружено. — Я знайшов ще дещо. Ми можемо зустрітися?

— Де?

— У мотелі "Сансет Інн". Номер 12.

Цифра миттєво змусила Ніка насторожитися. Він поглянув на ключ на столі.

— Добре. Я буду за двадцять хвилин.

Мотель «Сансет Інн» стояв на околиці міста, захований серед дерев. Він виглядав так, ніби бачив кращі часи ще в 60-х. Нік припаркувався біля старого ліхтаря, що тьмяно світився, і рушив до номеру 12.

Двері були прочинені, і це йому не сподобалося.

— Роберте? — покликав він, заходячи всередину.

Кімната була темною, освітлювана лише світлом із ліхтаря за вікном. На столі лежала ще одна папка, але Роберта ніде не було. Нік підійшов ближче й оглянув папери. Це були рукописні нотатки Тома.

«Марк хоче закрити проєкт. Але я впевнений, що можу знайти інвесторів. Сара підтримує мене, хоча їй теж страшно. Вона казала, що отримувала дивні дзвінки…»

— Сара, — пробурмотів Нік, перевертаючи сторінку.

Раптом за його спиною почувся скрип. Нік різко обернувся, діставши ніж із внутрішньої кишені пальта. У дверях стояв Роберт. Його вигляд був виснаженим, але він виглядав цілком спокійним.

— Я бачу, ви вже знайшли це, — сказав він, киваючи на папери.

— Де ви були? — холодно запитав Нік, не прибираючи ножа.

— Я затримався. Пробачте, — відповів Роберт, піднімаючи руки вгору. — Усе нормально.

Нік повільно сховав ніж і кивнув на папери.

— Хто така Сара?

— Вона була його помічницею, — сказав Роберт. — Працювала з Томом майже п’ять років. Вона знала про всі його справи.

— І де вона зараз?

— Я не знаю, — зізнався Роберт. — Після його смерті вона зникла.

— Чудово, — пробурмотів Нік. Він знову переглянув нотатки, зупиняючись на одній фразі: «Сара сказала, що ключ має залишитись у мене. Якщо щось піде не так, вона знайде спосіб скористатися ним.»

— Ключ, — сказав Нік.

— Від сейфа? — припустив Роберт.

— Або від чогось іншого, — Нік згадав ключ із цифрою «12» і поклав його поруч із нотатками.

— Що тепер? — запитав Роберт.

— Шукаємо Сару, — відповів Нік. — Вона може знати більше, ніж ми думаємо.

Наступного ранку Нік повернувся до офісу й одразу взявся за телефон. Він мав знайомого в місцевій телефонній компанії, який міг дістати інформацію про дзвінки, зроблені на номер Тома за останні кілька місяців. Через годину він уже тримав у руках список із кількома номерами, що повторювалися. Один із них був підписаний як «С.К.».

— Сара Кемпбелл, — прочитав Нік уголос.

Знайти адресу за номером було нескладно. Вона жила в старій квартирі в центрі міста.

Нік піднявся на третій поверх старої будівлі й постукав у двері.

— Хто там? — пролунав голос жінки.

— Приватний детектив. Мені треба з вами поговорити про Тома Брукса, — сказав Нік.

Після короткої паузи двері відчинилися. Сара була молодою жінкою з блідим обличчям і темними колами під очима.

— Ви запізнилися, — сказала вона тихо.

— Запізнився? — здивувався Нік.

— Вони вже тут були, — її голос тремтів. — І вони прийдуть знову.