Перша нитка

Наступного ранку Нік сидів у своєму офісі, розглядаючи стару газетну вирізку. Заголовок гучно оголошував: «Підприємець Том Брукс запускає новий проєкт у центрі міста». На фото Том посміхався впевнено й дещо самовпевнено, потискаючи руку своєму інвестору. Поруч із ним стояв Марк Беннетт, але його обличчя видавало стриману напругу.

— Конкуренти, — пробурмотів Нік, випускаючи хмару диму. — Чим більше грошей, тим менше дружби.

Двері офісу відчинилися, і Роберт зайшов, тримаючи в руках шкіряний портфель. Він виглядав трохи краще, ніж учора, але напруга все ще була помітна в його плечах і нервах у голосі.

— Все, що зміг знайти, — сказав Роберт, поклавши портфель на стіл.

Нік мовчки розстібнув застібки й дістав кілька папок. Перша була товстою — контракти, документи про власність, деякі рахунки. Усе це свідчило про те, що Том займався масштабним проєктом, який, очевидно, зачіпав інтереси багатьох людей.

— А це що? — Нік витягнув тоншу папку. У ній лежали листи. Всі анонімні, написані на машинці.

— Це… — Роберт трохи вагався. — Це ті погрози, які Том отримував за останні кілька місяців.

Нік відкрив перший лист:
«Відмовся від проєкту, інакше ти пошкодуєш.»

Другий був ще більш агресивним:
«Гра закінчена. Наступного разу не врятуєшся.»

— Красномовно, — сказав Нік, перекладаючи листи. — Ви думаєте, це Беннетт?

— Я не знаю, — відповів Роберт. — Вони ненавиділи один одного. Том казав, що Беннетт робить усе, аби його проєкт провалився.

— У вас є щось конкретніше? — запитав Нік, не піднімаючи погляду від паперів.

Роберт витягнув невеликий ключ і поклав його на стіл. На металі була витравлена цифра «12».

— Це було серед речей Тома. Він завжди носив цей ключ із собою, але я не знаю, від чого він.

Нік взяв ключ і уважно роздивився його.

— Можливо, це комірка? Камера схову?

— Можливо, — відповів Роберт, підводячись. — Але я нічого про це не знаю.

Нік задумливо кивнув, поклавши ключ у кишеню пальта.

— Добре. Ви вже згадували про Беннетта. Мабуть, мені варто з ним поговорити.

Офіс Беннетта знаходився в центрі міста, в сучасній будівлі зі скла й сталі, що виділялася на тлі старих цегляних будинків. Нік увійшов до приймальні, де секретарка — молода жінка з бездоганно вкладеним волоссям — подивилася на нього з легким подивом.

— Ви за записом? — запитала вона ввічливо.

— Ні, але впевнений, що містер Беннетт зробить для мене виняток, — сказав Нік, подарувавши їй одну зі своїх фірмових усмішок.

Секретарка натиснула кнопку інтеркому, а через кілька хвилин двері відчинилися. На порозі стояв високий чоловік у дорогому костюмі, з сивиною в темному волоссі.

— Ви приватний детектив? — запитав Беннетт, не приховуючи свого роздратування.

— Нік, — коротко представився він. — Я хотів би поговорити про Тома Брукса.

Беннетт зробив паузу, перш ніж відповісти:

— Я зайнятий. Але у вас п’ять хвилин.

Нік увійшов до кабінету, де все виглядало так само розкішно, як і костюм господаря.

— Ви добре знали Тома, — почав Нік.

— Ми працювали в одній сфері. І це все, — сухо відповів Беннетт, сідаючи за стіл.

— Чи це все? — Нік нахилився вперед, уважно дивлячись на Беннетта. — Ви неодноразово конфліктували. Погрози, судові позови, бізнесові війни.

— Це був бізнес, — сказав Беннетт, стискаючи руки. — Усі ці речі були в рамках закону.

— А що поза рамками закону? — Нік говорив спокійно, але його голос був гострим, як лезо.

— Ви натякаєте, що я його вбив? — роздратовано запитав Беннетт.

— Я лише питаю, чи ви отримували такі самі погрози, як він, — Нік поклав на стіл копію одного з листів.

Беннетт подивився на лист, і його обличчя трохи змінилося.

— Так, — визнав він після паузи. — Але це не я. Том мав багато ворогів. Хтось інший хотів його смерті, не я.

— І хто ж це був?

— Я б сказав, шукайте серед тих, хто виграв від його смерті. Я не отримав нічого. А от інші...

— Хто саме? — Нік нахилив голову, ніби перевіряв щирість співрозмовника.

— Це ваша робота, детективе, — відрізав Беннетт.

Нік знизав плечима й підвівся.

— Ми ще побачимось, — сказав він, рушаючи до виходу.

На вулиці знову почався дощ. Нік сховав ключ із цифрою «12» у кишеню і кинув короткий погляд на будівлю, звідки щойно вийшов.

— Подивимось, хто тепер ховається в тіні, — тихо сказав він, запалюючи цигарку.