Нічний гість

Місто спало. Хоча слово «спало» — не зовсім точне. У таких місцях, як це, ніч ніколи не приносить справжнього спокою. Ліхтарі тускло мерехтіли в холодному дощі, що дрібними краплями стікав з дахів старих будівель. Мокрі тротуари відбивали розсіяне світло, а вузькі провулки затягувала густа темрява, у якій ховалося щось невловиме. Нік, сховавшись у тіні під накриттям старої автобусної зупинки, курив свою третю цигарку за ніч.

На людях він завжди посміхався. Завжди. Його посмішка була його маскою, його бронею, що приховувала все, що він переживав всередині. Але зараз, залишившись сам, Нік дозволив собі забути про цю маску. Він випустив дим у холодне повітря, і погляд його карих очей упав на калюжу біля його ніг. Відбиття місяця у воді здавалося йому таким же розмитим і спотвореним, як і його власні думки.

"Що правильно, а що треба?" — це питання крутилося в його голові, як заїжджена платівка. Нік знав, що завжди йде тонкою гранню між цими двома поняттями. Він сам собі обіцяв, що ніколи не переступить за межу, але реальність завжди була складнішою, ніж будь-які обіцянки.

Раптом у темряві почувся звук кроків. Нік відкинув цигарку і різко підняв голову. З боку провулка до нього наближався чоловік, закутаний у довгий плащ. Його обличчя ховали тінь і капелюх, натягнутий низько на лоба. Незнайомець спинився за кілька метрів і мовчки дивився на Ніка.

— Ти Нік? — запитав він хрипким голосом.

— Залежить від того, хто питає, — відповів Нік, не змінюючи пози, але його рука вже повільно ковзнула до внутрішньої кишені пальта, де лежав складний ніж.

— У мене для тебе справа. Термінова.

Нік не любив, коли до нього підходили так пізно. Він працював приватним детективом не більше року, і, хоч у нього й були успіхи, люди, які приходили до нього вночі, зазвичай приносили не лише гроші, а й проблеми. Іноді проблем було більше, ніж він міг витримати.

— Усі справи термінові, — відповів він байдуже. — Але якщо ви хочете моєї уваги, то почніть із того, хто ви і чому шукали мене посеред ночі.

Незнайомець зняв капелюх, оголюючи лису голову й обличчя з грубими рисами. Його очі були такими ж холодними, як ніч навколо.

— Моє ім’я — Роберт Брукс. Мій брат мертвий. Поліція каже, що це самогубство. Я знаю, що вони брешуть.

Нік відчув, як напруга в повітрі стала майже відчутною. Він не зводив очей із чоловіка, намагаючись зрозуміти, чи можна йому довіряти.

— У вас є докази? — коротко спитав він.

— Докази? У мене є лише відчуття. Але ви — журналіст, детектив… ви знаєте, як знаходити те, що інші не бачать. Допоможіть мені, і я заплачу більше, ніж будь-хто інший.

Гроші Ніку зараз були потрібні як ніколи. Але справа, в якій усе тримається на "відчуттях", ніколи не обіцяла нічого доброго.

— Я розгляну вашу пропозицію, — відповів Нік, даючи зрозуміти, що розмова завершена. — Завтра о дев'ятій. У моєму офісі. Якщо не з’явитесь — вважатиму, що це була марна трата мого часу.

Роберт лише кивнув, накинув капелюх і розчинився в дощовій темряві. Нік знову закурив, спостерігаючи, як дим повільно розчиняється у вологому повітрі. Його карі очі на мить затримались на темному провулку, де зник Роберт.

— Усі грають у свої ігри... тільки правила завжди різні, — тихо промовив він, і ледь помітна посмішка промайнула на його обличчі.