Лабіринт

На стілець поруч сів високий чоловік у шкіряному плащі, привітно кивнув, посуваючись ближче.

– Теж намагаєтеся пройти лабіринт? – він глянув на відкритий блокнот, поцяткований записами й малюнками, поруч із моїм кухлем пива.

Я неоднозначно хитнув головою:

– Можна й так сказати.

Співрозмовник широко посміхнувся, запустив руку в нагрудну кишеню й дістав потерту записну книжку з безліччю закладок. Розгорнувши, поклав переді мною.

– Далі третьої зали поки зайти не вдалося. Ніяк не здолаю ці чортові загадки. – Він міцно приклався до пива, і поки спустошував кружку, я пробіг поглядом по сторінках, намагаючись розібрати почерк. – А-а! – Здоровань із задоволенням грюкнув порожнім кухлем об стіл, і попросив бармена скоріше налити ще.

– Н-так, цікаво… – пробурмотів я, накривши долонею власні нотатки. Посвячувати незнайомця в особисті справи завчасно  не вартувало.

– То як щодо вас? Далеко просунулися? – Зібравши губами пишну піну, чоловік ополовинив тару в кілька великих ковтків.

– Не дуже, – чесно відповів я.

Мій співрозмовник допитливо підняв брови.

– Друже, усі ми тут заради одного й того ж, тому кінчайте ці недомовки та викладайте начистоту.

 Мені симпатизувала його простодушність і посмішка, що не сходила з губ. Така манера налаштовувала на бесіду.

– Ви чули про Роджера МакКейна?

Чоловік задоволено хмикнув, дістаючи з кишені трубку і кисет.

– Ще б пак, тут всі про нього чули, – сказав він, набиваючи люльку тютюном. – Тільки про Роджера й розмов. Його історія вже пристойно обросла плітками й чутками, і перетворилася на добру байку під кружечку–другу темного пивця. Але суті не втратила: сучий син якось дістався останньої брами. Щоправда, так і не повернувся, але то таке. Ех, щастить же декому… – Він розкурив трубку й глянув на мене. – Ви тут через МакКейна?

Я ковтнув солодкуватого, із присмаком підгорілого цукру пива, і ствердно кивнув.

– Розслідую його зникнення.

Здоровань насупився й оцінюючи обвів мене поглядом, прицмокуючи мундштук.

– Значить, детектив… – Веселість і запал вивітрилися з його голосу, змінившись серйозністю. – Не позаздриш такій роботі. Справа Роджера – загадка міцніше тих, що народжує лабіринт. До того ж, точно невідомо, що знаходиться на тій стороні Золотої Брами.

– Проте, це не відлякує бажаючих потрапити у палац лабіринту, – відмітив я.

– А як же, – тон чоловіка потеплішав. – Не будь там справжнього скарбу, не було б і хитромудрих загадок. – Він допив пиво й засипів трубкою, мрійливо розглядаючи ряди пляшок на полицях бару. – Ви тут надовго, друже, – упевнено вимовив він. – Щоб знайти Роджера, доведеться вирушити за ним. – Наші погляди зустрілися, і в примружених очах співрозмовника, здалося, промайнуло суперництво.

– МакКейна хто-небудь знав близько? – я дістав з кишені куртки недогризок олівця й перевернув чисту сторінку записника.

Чоловік знизав плечима.

– Ні, наскільки мені відомо. Він майже ні з ким не говорив, ніколи не бачив його у компанії. Шукачі не сприймали Роджера серйозно: непримітний, замкнений, він рідко з'являвся на людях, тільки у справах. Дивний хлопчина, якщо відверто.

– Може, з кимось він спілкувався частіше?

Співрозмовник задумався, і зі смутком подивився в порожній кухоль. Я подав знак бармену повторити.

– Є така людина, – продовжив здоровань, змочивши горло. – Старий Мартус, тутешній торгаш.

Я зробив позначку в блокноті, запитав:

– Що їх пов'язувало?

– Нічого по суті. Мартус промишляє загадками й усяким мотлохом, старого тут кожний пес знає. Тримає крамничку, називається "Бронзова Брама", її важко пропустити. – Я кивнув, згадуючи велику барвисту вивіску магазину на головній площі. –  Роджер частенько до нього заглядав.

– А ви коли-небудь розмовляли з МакКейном? – обережно поцікавився я.

– Ні, не довелось, – зовсім спокійно відповів чоловік. Кружка його майже спорожніла, і він, вибачаючись, розвів руками. – Що ж, спасибі за частування і бесіду… е-е…

– Кирило, – представився я, простягаючи руку. – А вас як…

– Григорій, Гриша. – Міцна гаряча долоня із чималою силою здавила мою кволу п'ятірню. – Радий знайомству. – Він як слід труснув мене, забрав свої записи, і, жартівливо відкланявшись, попростував до столика, де кипіла картярська гра.

Допивши пиво, я глянув на годинник. Поки був час, не завадило б навідатись у крамничку пана Мартуса.

Світло в лавці ще горіло, і крізь скло широкої вітрини виднілася фігура продавця за прилавком. Дверний дзвіночок голосно сповістив про мій візит, і хазяїн відволікся від розкритого перед ним зошита. У лавці стояв запах старого паперу, змішаний з ароматом кави й безліччю інших відтінків. На численних полицях стояли запилені склянки, колби, бутилі, і звичайно ж, безліч книг.

Пан Мартус коротко кивнув, прискіпливо оглядаючи відвідувача поверх окулярів.