Пролог

 - Чого ти хочеш? - запитав жіночий голос, котрий лунав звідусіль.

 - Жити, - відповів крихтячий голос хлопця.

 - Радій людино! - оголосила жіночий голос, - Твоє бажання здійсниться.

 - Що, - пролунав голос хлопця, й його тіло почав пронизувати нестерпний біль.

Він не знав, скільки часу це продовжувалось, але за відчуттям ніби вічність.

Але в одну мить, біль пройшов.

Двадцятирічний хопець відкрив очі, й почав озиратися. Він знаходився на ліжку, посеред просторої кімнаті білого кольору, з купою різноманітних ламп на стелі.

В кімнаті були невеличкий холодильник, стіл з чотирма стільцями, тумбочка, електричний чайник, шафа, бігова доріжка, та дзеркало, в якому хлопець побачив, що серед його рудого волосся, було кілька сивих місць.

Схопившись за волосся, він хотів роздивитись його, й побачив сиве пасмо.

 - Я, помер, й був відправлений до пекла? - запитав хлопець, доволі спокійним тоном.

 - Ні, так легко цього не могло статись, - відповів він, більш впевнено.

 - Нічого. Й не з таких обставин виходив на коні, на віслюці, на корові ... Миколі, - від згаданої картини, хлопець розсміявся.

Неочікуванно, одна зі стін кімнати піднялася до гори, ніби двері, даючи йому прохід до коридору.

Покинувши кімнату, хлопець почав тихенько йти, розглядаючи оточуючий простір.

Коридор був виготовлений з металу. А в різних його частинах, знаходились різні квіти, та картини. Сам коридор, був доволі просторим, й по ньому легко могли пройти п'ятеро дорослих осіб.

Проблукавши по коридору десять хвилин, хлопців здалося, що він заблукав, доки перед ним не опинились дві колони, з білого мармуру.

 - А кажуть в лікарів зарплата маленька, - пожартував про себе хлопець, та зайшов у неї.

Як тільки, він повністю опинився за колоною, коридор ніби вкрила ледве помітна, невидима стіна.

Сам простір всередині колон, почав осяюватись миттєво спалахнувші ліхтарі, котрі показували сходи вниз, що вели до просторої арени, наповненною піском.

На арені, стояв кремезний чоловік, близько п'яти метрів зростом, з головою бика, та бичими рогами.

Він носив широкий спортивний одяг червоного кольору, та тримав у лівій руці величезну сокиру, з двома широкими паралельними лезами.

 - Ось й нова жертва для мене! - урочисто оголосив пан цього місця.

 - Я – Зорян, викликаю тебе на бій.

 - Пан мінотавр, а додому відпустити мене не можна? - запитав хлопець, спостерігаючи за реакцією бикоголового.

 - Ну все людисько, не сподівайся на швидку смерть.

Промовивши ці слова, Зорян встромив сокиру в арену, та миттєво накинувся на хлопця.

Одним ударом руки, мінотавр притиснув чужинця в сходи.

 - Я навчу тебе поваги до сильних, - сказав Зорян, кинувши тіло хлопця на арену, перед сокирою.

Він підвів голову, як різкий приступ болю, пройшовся по всьому тілу.

Після п'яти секунд, травми хлопця, миттєво почали загоюватись.

 - Схоже ти все таки маєш певні здібності, - підсумував побачене бикоголовий, - Назви своє ім'я, воїн!

 - Та пішов ти в сраку, довбень! - крикнув хлопець, підіймаючись на ноги.

 - А як я маю дізнатись, що писати на твоїй могилі?

 - Проте я знаю, що проготувати з такої купи яловичини, - хлопець, замахнувся своїм думці, - Валерій Хвильовий.

 - Тоді, Валерій з роду Хвильових, - сказав Зорян, якого почала оточувати червона аура, - Я відрубаю твою голову!

Мінотавр знову накинувся на хлопця, але Валерій відскочив у бік, через що, Зорян вдарився обличчям об встромлену в арену сокиру.

Болю чи шкоди це йому не завдало, але дезорієнтувало на кілька секунд. Доки він не звернув увагу на хлопця, котрий стояв в бойовій позі, зі стиснутими кулаками.

Мінотавр знову накинувся на Валерія, але той розкрив кулаки, й кинув йому пісок в очі та ніс.

Після цього фінту, мінотавр, заплющивши очі, та кашляючи, почав бити кулаками навколо себе.

Хлопець же, вирішив нанести супротивнику пару ударів в живіт. Але вдаривши Зоряна, Валерій відчув нестерпний біль у пальцях, та руці.

Мінотавр, відчувши атаку супротивника, вдарив йому в самісіньку голову, з усієї сили.