РОЗДІЛ XLII [Світло над бруківкою]

Густий туман ранкового Львова повільно розсіювався під першими променями серпневого сонця, огортаючи старовинні кам’яниці, шпилі соборів та вузькі бруківки середньовічних вулиць золотавим серпанком. Залізний ритм передмість остаточно залишився позаду, коли старий тепловоз, плавно гальмуючи на запасній колії вантажного двору, випустив у повітря густу хмару білої пари та остаточно завмер.

Олександр відкинув важкий металевий люк технічного відсіку й першим визирнув назовні, швидко окинувши поглядом навколишню територію. Навколо панувала звична рання тиша робочого дня: поодинокі залізничники поспішали до диспетчерських, а вдалині виднілися розмиті силуети ранкових трамваїв. Жодних підозрілих автомобілів, людей у цивільному чи ознак того, що корпорація встигла вирахувати їхній залізничний маршрут, на обрії не спостерігалося.

— Чисто, Степане, — тихо гукнув Олександр до кабіни машиніста, допомагаючи Марині вибратися з тісного підпілля. — Дякую тобі за все. Без твоєї допомоги ми б не пробилися через прикордонний рубіж.

Старий машиніст визирнув із вікна тепловоза, витер руки об замазаний мастилом рушник і сумно, але тепло посміхнувся у свої густі сиві вуса.

— Бережіть себе, хлопці, — промовив він хрипким від тютюну та вогкості голосом. — А особливо ти, доню. І пам'ятайте: якщо хтось запитає, ви сюди не приїжджали, я вас не бачив, а потяг ішов порожнім. Тікайте звідси швидше, бо за нами тепер пильно дивляться навіть із тих кабінетів, де колись сиділи чесні люди.

Вони попрощалися зі старим машиністом і непомітно вислизнули з території залізничного депо через стару хвіртку колишнього складу, одразу гублячись серед натовпу людей, які поспішали на роботу центральними вулицями прокидючого міста. Львів зустрічав їх звичною атмосферою спокою та величі, яка здавалася неймовірним контрастом до недавнього жаху в карпатських печерах та перестрілок на блокпостах. Проте Олександр і Марина чудово розуміли, що ця безпека — ілюзорна. Вони знаходилися лише за кілька кварталів від консульської резиденції нейтральної держави, але кожен крок бруківкою міг стати останнім, якщо служби безпеки корпорації активізували мережу своїх інформаторів у західному регіоні.

— Нам потрібно змінити одяг і виглядати як звичайні туристи чи викладачі на конференції, — прошепотіла Марина, прилаштовуючи капюшон куртки так, щоб приховати невеликий пластир на щоці. — У такому вигляді ми занадто привертаємо увагу охорони дипломатичного кварталу.

— Ти права, — погодився Олександр, озираючись навколо. Вони йшли тихими двориками біля площі Ринок, де старі арки та внутрішні галереї дозволяли пересуватися, уникаючи великих вулиць із камерами спостереження. — За квартал звідси є невеликий магазинчик одягу, який відкривається о восьмій. Ми зможемо купити прості світлі сорочки та піджаки. А після цього підемо напряму до консульського провулку.

План спрацював бездоганно. За пів години вони вже виглядали зовсім інакше: строгий діловий стиль одягу повністю змінював їхній загальний вигляд, перетворюючи на звичайних науковців, які приїхали на міжнародний симпозіум з біоетики. Захищений планшет та металевий накопичувач були надійно сховані у подвійному дні дорожньої сумки Марини, яка виглядала як звичайний портфель для ноутбука та робочих матеріалів.

Вони вийшли на тихий зелений провулок, де за високими кованими огорожами та віковими каштанами ховалися будівлі іноземних дипломатичних місій. На розі вулиці стояла будівля посольства нейтральної держави, над якою гордо майорів державний прапор. Біля парадного входу чергували двоє поліцейських у парадній формі, а на воротах виднілася кнопка виклику чергового офіцера безпеки.

Олександр і Марина підійли до металевої брами. Серця обох билися часто, адже зараз усе вирішувалося за лічені хвилини: якщо посольство відмовиться прийняти їх без попереднього запису або якщо служба безпеки корпорації перехопить їх на вході — шляху назад уже не буде.

Олександр натиснув на кнопку виклику інтеркому. З динаміка пролунав чіткий, професійний голос чергового офіцера на англійській мові з легким акцентом:

— Дипломатична місія. Чим можу допомогти?

— Доброго ранку. Мене звати доктор Олександр Мельник, це моя колега доктор Марина. Ми хочемо бачити посла особисто у справі надзвичайної державної та міжнародної важливості, що стосується безпеки європейського простору. Передайте йому, що син Артура Мельника знаходиться біля воріт і має при собі докази незаконних біологічних експериментів транснаціонального синдикату.

В інтеркомі запала довга, напружена тиша. Офіцер на тому кінці дроту, очевидно, переварював почуте ім'я та деталі. Ім'я Артура Мельника — відомого у минулому міжнародного експерта з біозахисту — все ще мало вагу у дипломатичних колах.

— Зачекайте на лінії, не відходьте від брами, — коротко відповів голос.

Минуло три довгі хвилини, які здавалися вічністю. Вони стояли біля паркану, намагаючись не привертати уваги перехожих, хоча кожен автомобіль, що повільно проїжджав провулком, змушував їх напружуватися до краю. Нарешті важка металева брама тихо клацнула й автоматично прочинилася на кілька сантиметрів, а з дверей головного корпусу швидким кроком вийшов чоловік у строговому костюмі у супроводі офіцера охорони.

Це був сам посол — літній чоловік із благородною сивиною, уважними очима та витонченими манерами, який особисто знав батька Олександра. Упізнавши гостя за фотографіями чи сімейними рисами обличчя, він підійшов до воріт і особисто відчинив їх ширше.

— Докторе Мельник? Боже мій, минуло стільки років... — промовив він із щирим подивом і занепокоєнням у голосі, дивлячись на їхні виснажені, але рішучі обличчя. — Мені доповіли про ваші слова. Проходьте всередину, негайно. Тут ви в повній безпеці.