РОЗДІЛ XLI [Вихід до світла]

Холодний повітряний потік, що віяв із глибини підземного тунелю, неспростовно свідчив про близькість виходу на поверхню. Олександр і Марина просувалися вперед повільно, але впевнено, намагаючись не витрачати зайвих сил і водночас пильно прислухаючись до кожного звуку за спиною. Червоне світло компактного ліхтарика вихоплювало з темряви вологі стіни старого карстового ходу, вкриті мереживом мінеральних натічних утворень та кристалів, що мерехтіли в промені крихітними зірками. Після панічного жаху підземного обвалу й стрілянини в печері тут, у глибокій тиші, панувало примарне затишшя, яке однак не дозволяло розслабитися ні на секунду.

Марина йшла одразу за Олександром, тримаючись однією рукою за край його куртки, щоб не втратити його з поля зору в суцільній темряві. Її подих був рівним, хоча м'язи ніг нили від невичерпного напруження попередніх годин. Усі ці випробування — від тривожних ночей у Києві до шаленої втечі карпатськими схилами й тепер цієї підземної одіссеї — вимагали колосальних витрат емоційних і фізичних сил. Проте почуття страху остаточно поступилося місце холодному, вивіреному розумінню ситуації. Вони тримали в руках інформацію, яка могла перевернути світ, і відступати тепер не було жодного морального чи професійного права.

— Ти як почуваєшся? — тихо запитав Олександр, зупинившись на хвилину біля розширення тунелю, де можна було трохи перевести подих. Його голос лунав під склепінням низьким, приглушеним відлунням.

— Нормально, наскільки це взагалі можливо після зустрічі з бійцями невідомого спецназу в карпатських печерах, — слабко усміхнулася вона у відповідь. У темряві її очі блищали здивованим, але непохитним вогником. — Головне, що ми відірвалися. Якщо цей тунель справді виведе нас на західний схил ущелини, до залізничної колії залишиться не більше години ходу.

— Судячи з напрямку потоку повітря і залишків бетонних кріплень на стінах, цей прохід колись використовувався геологами або шахтарями для технічного сполучення між долинами, — кивнув Олександр, посвітивши ліхтариком на стіну, де й справді виднілися залишки якихось старих комунікацій і заіржавілі анкери. — Вони не очікували, що ми ризикнемо піти сюди. Для них ця розселина була просто сліпою пасткою.

— Але ми не пасажири в їхній грі, — додала Марина, стиснувши кулаки в кишені куртки. — Рухаймося далі. Чим швидше ми дістанемося до приміського вузла, тим менше шансів у них перехопити нас на відкритій місцевості.

Вони продовжили шлях. Тунель поступово розширювався, стіни ставали вищими, а підлога під ногами вирівнювалася, перетворюючись на старе щебеневе покриття колишньої вузькоколійної дороги, якою колись вивозили породу. Шум гірської річки зовні ставав усе гучнішим, перекриваючи тихий дзюркіт підземних вод, що стікали вздовж стін.

Пів години потому тунель різко повернув ліворуч, і вдалині з'явився примарний, сіруватий прямокутник денного світла. Це був вихід, напівприхований густими заростями дикого винограду, гірського чагарнику та поваленими стовбурами старих дерев. Олександр вимкнув ліхтарик, щоб не привертати уваги випадкових поглядів, і першим обережно підійшов до самого краю розселини, розсуваючи руками гілки.

Зовні відкривався мальовничий вигляд на дику гірську ущелину, якою протекла швидка бурхлива річка, а за нею тягнулася закинута залізнична колія, що вела крізь густий ліс у бік невеликої вуззлової станції. Навколо панувала повна тиша; жодних слідів присутності людей, патрулів чи техніки видно не було. Природа Карпат знову прийняла їх під свій мовчазний захист.

— Чисто, — прошепотів Олександр, озирнувшись на Марину. — Виходимо по одному. Повзати тут доведеться крізь кущі, тому тримайся низько до землі.

Вони безшумно вислизнули з темного лона печери назовні, відчуваючи, як обличчя обвівало тепле, свіже повітря, насичене ароматом хвої та вологої землі. Зігнувшись удвоє, вони швидко перетнули кам'янистий схил і сховалися за товстими стовбурами вікових смерек неподалік від залізничного насипу.

Тут, у густій тіні лісу, вони зупинилися на кілька хвилин, щоб звірити координати за захищеним навігатором і перевірити стан зашифрованого носія. Накопичувач залишався неушкодженим, а дані в його пам'яті — повністю захищеними від будь-яких зовнішніх спроб сканування.

— План залишається попереднім, — промовив Олександр, дивлячись на годинник. — До прибуття ранкового технічного дизель-потяга на станцію залишається близько сорока хвилин. Якщо машиніст, старий Степан, не змінив маршрут і все ще працює на цій гілці, він забере нас із технічної тупикової колії за кілометр звідси, де потяг зупиняється на профілактичний огляд.

— А якщо ні? — запитала Марина, поправляючи рюкзак.

— Тоді підемо пішки вздовж колії на захід. До найближчого великого містечка годин п'ять ходу, але там уже є регулярне сполучення і можливість вийти на дипломатичні канали зв'язку без ризику бути затриманими місцевими патрулями, — відповів він без тіні сумніву в голосі.

Вони рушили вздовж залізничного насипу, ховаючись у кущах узбіччя. Кроки давалися легше — адреналін поступово відступав, поступаючись місцем втомі, але разом із тим з'явилося чітке розуміння того, що вони виграли цей раунд у корпорації.

Через сорок хвилин швидкого ходу вони вийшли до закинутого технічного роз'їзду, де наржавілих іржавих рельсах стояли кілька старих вантажних платформ і занедбаний тепловоз із характерним червоним кузовом. Навколо не було жодної душі, лише старий вітер свистів у дротах занедбаної лінії зв'язку.

Олександр підійшов до кабіни тепловоза і тричі коротко постукав металевою пряжкою ременя по залізних східцях — умовний сигнал, про який вони домовилися багато років тому. За кілька секунд важкі дверцята кабіни скрипнули, і звідти визирнув кремезний чоловік у замащеному мастилом робочому комбінезоні з густими вусами та добрими, зморшкуватими очима.