РОЗДІЛ XXХІХ [Межа довіри]

Західне небо палало багрянцем і золотом, коли мікроавтобус із повним приводом винирнув із густих лісових хащів на вузьку, обсаджену віковими тополями дорогу, що вела до прикордонного регіону. Пейзажі за вікном змінилися: порослі зеленими лісами пагорби Карпат підступали ближче, створюючи відчуття природного захисту, але разом із тим звужуючи простір для маневру. Олександр пильно стежив за дорогою, тримаючи кермо напруженими руками, тоді як Марина перевіряла останні дані на захищеному терміналі, намагаючись зафіксувати будь-які ознаки електронного сканування ефіру.

— Навігація мовчить, жодних аномальних сигналів у радіодіапазоні, — повідомила вона, піднявши погляд на Олександра. — Здається, обхідний маневр через ліс дозволив нам повністю розірвати "хвіст". Але до самого контрольно-пропускного пункту залишилося менше ніж сорок кілометрів. І ось там на нас чекає справжнє випробування.

Олександр кивнув, відчуваючи, як у грудях наростає холодна зосередженість. Документи, які передав Микола, були бездоганними, а зашифрований накопичувач надійно лежав у внутрішній кишені його куртки, проте він чудово розумів, що корпорація та її невидимі покровителі у високих кабінетах володіють настільки широкими повноваженнями, що звичайна перевірка на кордоні може перетворитися на пастку. Вони діяли на межі ризику, де кожна дрібниця, кожен зайвий рух чи хвилювання могли стати фатальними.

— Ми підійдемо до переходу за альтернативним протоколом, — промовив Олександр, знижуючи швидкість і згортаючи на вузьку бічну дорогу, яка вела до старого службового пункту пропуску, що зазвичай використовувався лише для екологічного моніторингу та перевірки лісових господарств. — Цей пост не має прямого зв'язку з центральними базами даних прикордонної служби, які можуть контролюватися людьми Фогеля чи їхніми новими спільниками.

— Ризиковано, — заперечила Марина, хоча в її голосі звучала не так критика, як прагматичний аналіз ситуації. — Якщо цей пост виявиться законсервованим або якщо там чергують люди з інших структур, ми опинимося в замкнутому просторі без можливості швидкого відступу.

— Іншого вибору немає, — відповів він спокійно. — Головні магістралі зараз під подвійним контролем мобільних патрулів. Там нас запеленгують за лічені хвилини. Тут же ми маємо шанс пройти завдяки документам екологічної місії ООН, які ми отримали ще під час роботи в Андах.

Марина мовчки згодилася, поклавши руку поверх його долоні, що лежала на важелі перемикання передач. Її долоня була гарячою, і цей простий дотик нагадав їм про те, заради чого вони ризикують усім. Вони вже пройшли через вогонь і воду, розкрили змову глобального масштабу та вистояли в найскладніших умовах. Пройти ще один бар'єр було лише питанням часу і точності розрахунку.

Дорога поступово звужувалася, затиснута з обох боків густим смерековим лісом. Густі тіні дерев лягали на асфальт довгими чорними смугами, хоча сонце ще намагалося пробитися крізь верхівки гілок. Через кілька кілометрів попереду показався невеликий шлагбаум, пофарбований у червоно-білі смуги, біля якого стояла скромна одноповерхова будівля вахти з виведеною на дах антеною супутникового зв'язку. На стоянці біля будівлі стояв лише один патрульний позашляховик із вимкненими двигунами. На перший погляд усе виглядало абсолютно спокійно, але Олександр відчув внутрішній дзвінок тривоги.

Олександр плавно зупинив мікроавтобус за кілька метрів від шлагбаума, не вимикаючи двигун, але перевівши його на холості оберти. У салоні запала напружена тиша, порушувана лише ледве чутним гудінням охолодження ноутбука на колінах у Марини. Вони бачили через лобове скло, як із дверцят вахти повільно піднявся чоловік у формі старшого інспектора прикордонної служби, але його рухи були занадто повільними й показовими, ніби він грав заздалегідь заготовлену роль.

— Будь готова до будь-якого розвитку подій, — прошепотів Олександр, відстежуючи кожен крок інспектора в дзеркалі заднього виду. — Якщо щось піде не так, я відверну їхню увагу, а ти спробуєш вийти через ліс із накопичувачем.

— Навіть не думай про це, — різко обірвала його Марина, і її погляд був настільки сталевим, що не залишав жодних сумнівів у її рішучості. — Ми йдемо до кінця разом. Жодних розділень.

Інспектор підійшов до водійського вікна, повільно опустив голову і подивився на Олександра через скло своїми холодними, байдужими очима. Олександр нахилив скло вниз, зустрічаючись із ним поглядом і демонструючи повний спокій, хоча все всередині нього було натягнуте як струна.

— Доброго ранку, документ для перевірки, будь ласка, — виробленим, монотонним голосом промовив інспектор, не виявляючи жодних емоцій.

Олександр простягнув йому підготовлену папку з документами екологічної місії та фальшивими паспортами прикриття, які виготовив Микола. Інспектор узяв їх, відкрив і почав неквапливо гортати сторінки, водночас кидаючи швидкі, але оцінюючі погляди на салон мікроавтобуса та на Марину, яка сиділа на пасажирському сидінні з повною зосередженістю.

Минуло кілька довгих секунд, які здавалися вічністю. Інспектор зачинив папку, підняв очі на Олександра й раптом легко посміхнувся куточками губ, але в цій усмішці не було нічого доброго.

— Документи оформлені чудово, докторе Мельник, — тихо сказав він, не підвищуючи голосу. — Навіть голограми на місці. Але ви припустилися однієї невеликої помилки. Цей пост закритий для транзиту екологічних місій ще від минулого тижня за спеціальним розпорядженням міністерства. А про вашу появу тут нас попередили за дві години до того, як ви з'явилися на горизонті.

У ту ж секунду з-за кута будівлі вахти вискочили двоє озброєних людей у цивільному з міцними пластиковими кейсами в руках, які миттєво заблокували виїзд позаду мікроавтобуса, а з боку лісу пролунав звук підготовки до блокування радіоефіру. Пастка зачинилася.