РОЗДІЛ XXХVIІІ [Дорога крізь імлу]

Темний силует автомобіля плавним, безшумним рухом викотився з вузенького провулку на бруківку старого Подолу, намагаючись не привертати зайвої уваги своїми фарами в передсвітанковій сутінці, коли місто ще занурене у важкий, тривожний сон після нічної зливи. Олександр міцно тримав кермо двома руками, відчуваючи кожну нерівність дороги під колесами, тоді як Марина сиділа на пасажирському сидінні, уважно дивлячись у бокове дзеркало заднього виду та контролюючи роботу портативного термінала перевірки радіоефіру. Вони залишили позаду свій нещодавно облаштований особняк інституту, залишивши за зачиненими дверима порожні сервери й активовані протоколи безпеки, що мали ввести в оману можливих спостерігачів. У їхніх руках, надійно схованих у внутрішній кишені захисного рюкзака, лежав той самий мініатюрний накопичувач із архівом тіньового синдикату — єдиний доказ, здатний зруйнувати криваву імперію біологічних маніпуляцій, яку колись очолював Фогель, а тепер намагалися приховати нові ляльководи з європейських кабінетів.

— Ефір навколо нашого кварталу чистий, — тихо мовила Марина, не відриваючи погляду від мініатюрного екрана приладу, де лінія сканування рівно пульсувала зеленим кольором. — Поки що вони не запеленгували наш виїзд. Але це триватиме недовго. Як тільки автоматичні системи нагляду зафіксують відсутність енергоспоживання в серверній залі інституту, вони піднігнуть тривогу. У нас є максимум дві години, щоб вийти з кола йогопотужного радіоконтролю і дістатися до об'їзної магістралі.

Олександр кивнув, перемикаючи передачу, і машина плавно прискорилася, залишаючи позаду темні контури стародавніх київських храмів і тихі арки будинків. Шлях пролягав через сплячі міські квартали на виїзд у бік західного напрямку, де в густій ранковій імлі ховалися автостради, що вели до європейського кордону. Вони обговорили кожен крок цієї небезпечної подорожі ще в лабораторії, усвідомлюючи всі ризики. Колишні куратори мережі мали розгалужену агентуру не лише в комерційних структурах, а й у державних ланках безпеки, тому їм доводилося розраховувати виключно на власні сили, взаємну довіру та старі канали зв'язку незалежних експертів, які поки що не встигли потрапити під зачистку ради директорів.

— Ми зупинимося на перевалочному пункті в передмісті, у нашого старого знайомого інженера, який допомагав нам під час евакуації обладнання з колишньої бази в Карпатах, — нагадав Олександр, дивлячись на дорогу. — У нього є повністю ізольований гараж з антирадарним покриттям. Ми зможемо пересісти на інший автомобіль, щоб остаточно заплутати сліди, якщо вони намагатимуться відстежити нас за номерами.

— Це розумно, — погодилася Марина, нарешті закриваючи термінал і відкидаючись на спинку крісла. На її обличчі читалася втома від недосипання, але в очах все ще горів вогник непохитної рішучості. — Поки ми рухаємося непередбачуваним маршрутом, їхні алгоритми прогнозування будуть давати збій. Найголовніше — не використовувати мобільні телефони та будь-які особисті гаджети, які можуть випромінювати сигнали.

Вони їхали мовчки протягом наступної години, занурені у свої думки. Пейзаж за вікном поступово змінювався: міські квартали поступалися місцем приміським зонам, промисловим складам та пустирям, над якими клубочився ранковий туман. Напруга в салоні автомобіля була майже матеріальною, але разом із тим вона об'єднувала їх сильніше, ніж будь-які романтичні слова чи клятви. Вони пройшли вогонь і воду в Андах, витримали тиск корпорацій у Києві, а тепер рятували те, що могло забезпечити безпеку всьому людству.

Коли перед ними з'явився поворот на закинуту промислову базу, де жив їхній давній знайомий, Олександр плавно скинув швидкість, вимкнув фари і звернув у тінь високих бетонних парканів. Вони під'їхали до заржавілих металевих воріт ангару, які здавалися абсолютно мертвими і закинутими, проте після потрійного короткого звукового сигналу зумера ліворуч у стіні тихо відчинилися потаємні дверцята, випускаючи вузьку смужку теплого жовтого світла.

Ангар зустрів їх запахом машинного мастила, пального та кави, що заварювалася в старому електричному чайнику на кривому столі в кутку. Старий інженер Микола, кремезний чоловік із сивим волоссям і добрими, але пильними очима колишнього військового зв'язківця, зустрів їх біля порога з мобільним сканером у руках. Перевіривши периметр і переконавшись, що ніхто не тягнувся за ними «хвостом», він швидко зачинив двері на засув і зсунув важкий сталевий затвор.

— Я чув новини по закритих каналах зв'язку вночі, — сказав Микола хрипким, але спокійним голосом, показуючи їм на дерев'яні стільці біля столу. — Уся мережа колишньої структури «Securitas_Bio» піднята на ноги. Вони шукають вас усюди. Говорять про якийсь секретний звіт, який зник із серверів перед самим блокуванням. Ви, мабуть, добре наступили їм на хвіст, Мельнику.

— Ми забрали те, що вони намагалися приховати від усього світу, Миколо, — відповів Олександр, знімаючи куртку і кладучи її на стілець. — І тепер цей архів не повинен потрапити до їхніх рук за жодних обставин. Нам потрібен інший автомобіль і чисті документи прикриття для виїзду на західний кордон. Чи готовий той мінівен, про який ми говорили місяць тому?

— Мінівен стоїть у дальньому відсіку, переобладнаний під перевезення будівельного обладнання з повним радіоекрануванням корпусу, — кивнув інженер, підходячи до полиці з інструментами й дістаючи звідти невелику папку з документами. — Навіть найсучасніші сканери на прикордонних переходах покажуть у кузові лише генератори та будівельні кабелі. Але пам'ятайте: на дорогах спостерігаються посилені патрулі. Вони перевіряють не лише машини, а й перехрестя біля Житомира.

Марина підійшла до столу, взяла документи й уважно переглянула їх. Фальшиві паспорти були виготовлені бездоганно — якість голограм та електронних чіпів не викликала жодних сумнівів навіть при поверхневому скануванні.