РОЗДІЛ XXXII. Нульовий пацієнт системи

У кабінеті панувала тиша, важча за свинець. Слова на екрані — «Ви запізнилися. Процес уже запущено в реальному світі» — продовжували світитися блідо-зеленим світлом, наче насмішка. Олександр відсторонився від термінала, відчуваючи, як холодний піт стікає вздовж хребта.

— Що він мав на увазі? — голос Ковальчука, зазвичай впевнений, тепер здригнувся. — Який реальний світ? Ми контролюємо доступ до всіх наших об'єктів.

Марина не відповідала. Її пальці літали по клавіатурі, перевіряючи кореляцію між даними «Ехо» та останніми звітами з моніторингових станцій. Її обличчя блідло з кожною секундою.

— Олександре, дивись сюди, — вона розвернула екран. — Фогель не просто зламав мережу. Він інтегрував свій алгоритм у протоколи автоматизованих систем синтезу біоматеріалів. Це не вірус у звичному розумінні. Це інструкція. Він підмінив формули поживних середовищ у трьох найбільших біоінженерних центрах, які постачають сировину для вакцинацій та ліків.

— Він змінив структуру того, що ми вважаємо ліками? — Олександр підійшов ближче, вдивляючись у складні хімічні формули, що тепер виглядали як зашифровані послання.

— Саме так, — підтвердила Марина. — Він не створив нову хворобу. Він модифікував процес регенерації клітин. Якщо ці середовища потраплять у виробництво, за кілька тижнів у пацієнтів, які отримують терапію, почнуться непередбачувані мутації. Він перетворив медицину на інструмент хаосу.

Ковальчук важко опустився в крісло.

— Це неможливо відкликати. Ми поставляємо ці компоненти в десятки країн. Якщо ми зупинимо поставки зараз, почнеться паніка. Якщо продовжимо — ми станемо співучасниками біологічної катастрофи.

Олександр схопив планшет і почав швидко гортати дані.

— Фогель не залишив би нам вибору, якби не хотів, щоб ми грали в його гру. Подивись на цей фрагмент коду, Марина. Тут є «запобіжник». Він вбудував зворотний механізм, який активується лише при введенні певного генетичного маркера. Він хоче, щоб ми стали його інструментами для випробування «ліків», які самі ж і створили.

— Тобто він хоче, щоб ми розповсюдили «оновлення», яке нібито виправляє помилку, але насправді завершує трансформацію? — Марина підняла на нього очі, і в них відбивався жах.

— Саме так. Ми повинні знайти спосіб змінити алгоритм до того, як він потрапить у масове виробництво. У нас є 48 годин, поки перша партія сировини не потрапить на лінії розливу.

Ковальчук подивився на них обох. У його очах знову з'явився той холодний блиск, який Олександр бачив раніше.

— У вас є доступ до всіх потужностей «Securitas_Bio». Робіть те, що вважаєте за потрібне. Але пам'ятайте: ціна провалу — це кінець не лише нашої компанії, а й стабільності всього світу.

Коли вони вийшли з кабінету директора, Олександр відчув на собі пильні погляди охорони. Вони більше не були героями, що повернулися з тріумфом. Вони стали людьми, які тримали в руках детонатор від бомби, що вже цокала.

— Ми не підемо в лабораторію компанії, — тихо сказав Олександр, коли вони вийшли на парковку. — Ковальчук не той, за кого себе видає. Він знав про цей проєкт більше, ніж визнає. Нам потрібна нейтральна територія.

— Ти маєш на увазі твою стару лабораторію? — Марина зрозуміла його без слів.

— Там немає систем стеження «Securitas_Bio». Це наш єдиний шанс працювати без зовнішнього втручання.

Вони швидко поїхали до закинутого промислового району на околиці Києва. Колишній ангар, перетворений на підпільний дослідницький центр, зустрів їх запахом озону та пилу. Тут, серед старих комп'ютерів та залишків обладнання, вони почали справжню роботу.

Олександр налаштував систему, підключаючись до локальної мережі, яка була ізольована від світу. Марина почала розщеплювати код «Ехо». Годинник на стіні невблаганно відраховував час.

— Якщо ми змінимо ці формули, — говорила Марина, не відриваючись від екрана, — система розпізнає це як помилку. Фогель передбачив наш втручання. Він створив анти-код. Ми повинні переписати всю структуру синтезу, не торкаючись основного ядра, інакше все вибухне.

— Тоді давай перепишемо саме ядро, — відповів Олександр, входячи в найглибші рівні коду. — Він хотів зробити нас інструментами? Ми станемо для нього фатальною помилкою.

За вікнами ангара Київ жив своїм звичайним життям, не підозрюючи, що за кілька кілометрів від центру два вчених намагаються переписати код, який міг змінити біологію всього людства. Кожен рядок коду був як крок по мінному полю. Вони працювали без перерви, забувши про їжу та сон, зосереджені лише на одній цілі. Фогель думав, що переміг, але він недооцінив одного — їхньої здатності знаходити рішення там, де іншим бачився лише фінал. Ніч змінювалася ранком, світло пробивалося крізь брудні вікна, а вони продовжували свою битву — не мечами, а алгоритмами, у тиші, де доля мільйонів залежала від того, хто швидше зробить свій хід.

Хвилина за хвилиною час витікав через пальці, немов сухий пісок. На моніторах старого обладнання рядки коду переливалися криваво-червоним і жовтогарячим світлом, сигналізуючи про критичний рівень перевантаження системи. Олександр відчув, як м'язи на шиї напружуються до краю, а кожен удар серця відбивається у скронях важким, ритмічним гулом. Вони працювали на межі людських можливостей, використовуючи кожну крихту знань, яку здобули за роки досліджень.

— Фогель заклав сюди багатоступеневу систему верифікації, — промовила Марина, її голос звучів хрипко від втоми, але пальці продовжували рухатися з неймовірною швидкістю. — Кожна наша спроба змінити параметри синтезу блокується протоколом самознищення даних. Якщо ми не знайдемо ключ до обходу цього захисту протягом наступних десяти хвилин, уся база даних разом із нашими налаштуваннями самоліквідується.