РОЗДІЛ XXX. Експедиція в серце тиші

Сонце в Андах піднімалося різко, наче розпечений металевий диск, що миттєво спалює ранковий іній на гострих скелях. Олександр Мельник стояв біля входу до базового табору міжнародної експедиції, спостерігаючи за тим, як далеко внизу, у глибокій ущелині, повільно просувається колона важких позашляховиків із символікою ООН. Повітря тут, на висоті понад чотири тисячі метрів, було розрідженим і холодним, просякнутим ароматом випаленої сонцем сухої трави та ледь відчутним металевим присмаком, який виникав через близькість до високовольтних ліній, прокладених до прихованого комплексу.

Марина вийшла з намету комунікацій, кутаючись у щільну флісову куртку. Вона виглядала зосередженою, з планшетом у руках, на якому постійно оновлювалися дані з дистанційних датчиків руху.

— Максимальна концентрація біологічних маркерів зафіксована в радіусі п'ятисот метрів від координати «Зета», — промовила вона, не чекаючи вітання. — Судячи з характеру викидів, вони працюють із високим рівнем тиску в вентиляційних системах. Це підтверджує теорію про те, що Фогель готує термінову евакуацію. Якщо вони розгерметизують основний контур, ми отримаємо викид модифікованих агентів безпосередньо в гірські потоки.

Олександр кивнув, не відводячи погляду від ущелини. Його внутрішній стан був налаштований на одну єдину ціль — не дати їм знищити докази, але й не допустити катастрофи. Він знав, що кожен їхній крок зараз фіксується внутрішньою системою безпеки Фогеля. Вони грали в гру, де ціною помилки була не просто кар'єра чи свобода, а безпека цілого регіону.

— Максим уже вивів групу прикриття на позиції біля західного входу, — сказав Олександр, перевіряючи кріплення на своєму захищеному терміналі. — Вони повинні перекрити енергопостачання комплексу, як тільки ми дамо сигнал. Без живлення система автоматичного знищення зразків не спрацює. Це наш єдиний шанс взяти їх на гарячому.

Марина підійшла ближче, дивлячись у той самий бік, куди дивився він.

— Ти думаєш, вони просто здадуться? Фогель — фанатик. Він вірить у свою правоту так само щиро, як ми віримо в етичну науку. Він швидше підірве цей бункер разом із собою, ніж дозволить комусь вивчити його розробки.

— Тому ми не дамо йому можливості натиснути кнопку, — відповів Олександр. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася сталь. — Ми входимо не як інспектори, а як фахівці, що знають архітектуру цих систем краще за тих, хто їх будував.

Вони почали спуск до входу в комплекс — по вузькій стежці, що звивалася вздовж стрімкого обриву. Кожен крок вимагав граничної концентрації; каміння під ногами сипалося в прірву, створюючи тривожний звук, що луною відбивався від скель. Коли вони нарешті досягли масивних залізобетонних дверей, вмонтованих у схил гори, Олександр дістав портативний генератор перешкод.

— Як тільки я активую це, їхні внутрішні системи безпеки перейдуть у режим «захисту від збоїв», — пояснив він Марині. — У цьому режимі двері автоматично розблоковуються для екстреної евакуації персоналу. Ми маємо рівно двадцять секунд, щоб увійти, поки вони не зрозуміють, що це пастка.

Марина витягла невеликий біометричний сканер, налаштований на виявлення сторонніх хімічних сполук.

— Давай.

Олександр натиснув кнопку. Звук генератора перешкод був майже нечутним — лише легкий гул у повітрі. Через мить важкі засуви на дверях клацнули, і перед ними утворилася щілина. Вони влетіли всередину, опинившись у вузькому, тьмяно освітленому коридорі, де повітря було важким і гарячим.

Усередині комплексу панував хаос. По коридорах поспіхом пересувалися люди в лабораторних халатах, тягнучи за собою кейси з обладнанням. Вони не очікували побачити непроханих гостей. Коли Олександр та Марина з'явилися перед ними, кілька співробітників завмерли, намагаючись сховати документи під піджаками.

— Зупиніться! — голосно наказав Олександр, здіймаючи вгору свій термінал із акредитацією міжнародного спостерігача. — Ви всі перебуваєте на території, де проводяться заборонені біологічні експерименти. Будь-яка спроба знищення матеріалів буде розцінена як злочин проти людства!

Над ними, в гучномовцях, пролунав спотворений голос Фогеля.

— Мельник? Ти прийшов надто рано, Олександре. Ти не розумієш, що ти руйнуєш. Це не просто віруси, це майбутнє імунології!

— Майбутнє не будується на стражданнях інших, Фогелю, — відгукнувся Олександр, швидко просуваючись до центральної лабораторії. — Вийди і здайся, поки це ще можливо.

У відповідь пролунав лише холодний сміх, а потім світло в коридорах почало миготіти. Система безпеки, помітивши вторгнення, почала закривати герметичні перегородки, намагаючись ізолювати секції бункера.

— Марина, вліво! — вигукнув Олександр, коли залізна плита почала опускатися прямо перед ними. Вони встигли проскочити за міліметр, опинившись у серці лабораторії.

Перед ними відкрилося жахливе видовище: стелажі з пробірками, заповненими флуоресцентною рідиною, працювали в режимі активного синтезу. Фогель стояв біля головного пульта, впевнено набираючи команди на клавіатурі. Він навіть не обернувся, коли вони вбігли в приміщення.

— Ти прийшов подивитися на крах світу, Мельнику? — спитав він, не зупиняючи роботи. — Ці зразки — ключ до того, щоб змінити біологію людини. Ми зможемо стерти хвороби, змінити саму природу слабкості. Так, ми платимо ціну, але історія не знає героїв без жертв.

Олександр зрозумів: Фогель не просто знищує докази, він намагається запустити процес деградації зразків, щоб зробити їх непридатними для вивчення, але водночас вивільнити їх у систему вентиляції.

— Марина, блокуй систему вентиляції! — крикнув Олександр, кидаючись до Фогеля.

Марина вже була біля термінала керування потоками повітря. Вона працювала пальцями по сенсорах так швидко, що здавалося, ніби вона грає на піаніно.