РОЗДІЛ V. Точка зламу

Промінь кишенькового ліхтаря вихопив з темряви клуби пилу, що осідали навколо Олександра, висвітливши його брудне обличчя та напружені до краю м'язи. У кімнаті панувала оглушлива тиша, порушувана лише ритмічним потріскуванням остигаючих труб опалення та її рівним, зосередженим диханням.

Мельник повільно випрямився з-за стопки картотечних ящиків. Його погляд зупибився на чорному вороні глушника, що націлений був прямо йому в груди. У голові промайнула божевільна думка: чи справді вона грала за однією командою з Громадою весь цей час, чи справді весь цей лабіринт обману був побудований нею?

— Ти довго йшла до цього, Марино, — сказав Олександр, і в його голосі не було страху — лише втому і гіркий присмак останного прозріння. — Спочатку підкинула флешку, потім заманила в пастку, а тепер що? Звіти здаси безпосередньо замовникам із фонду?

Марина не опустила зброю. Її пальці на руків'ї пістолета злегка побіліли від напруги, але в очах не було люті — лише лиховісна зосередженість людини, яка стоїть на краю урвища.

— Якби я хотіла твоєї смерті, Сашо, ти б не виліз із тієї вентиляції, — тихо відповіла вона, перевівши промінь ліхтаря на екран його планшета, де блимали завантажені дані аудиту. — Ти досі думаєш, що я працюю на них? Подивися на штамп у нижньому правому кутку останнього файлу. Не на цифри. На шифр підпису.

Олександр нахилив екран ближче до тьмяного світла. Рядок коду, що супроводжував транзакцію між фондом та «БіоМЕД-Україна», містив знайому абревіатуру. Це був не просто комерційний код. Це був внутрішній протокол безпеки контррозвідувального департаменту, який розслідував незаконний витік генетичних матеріалів стратегічного значення за кордон.

Марина повільно опустила пістолет, хоча й не сховала його повністю.

— Я не внутрішній аудитор фармкомпанії, Сашо. Я оператник спеціальної групи, яка шість місяців намагається викрити міжнародну мережу біотероризму, що використовує наш НДІ як прикриття, — її голос звучав різко, але щиро. — Громада — лише жалюгідна пішак, який продався за борги інституту та власні амбіції. Але завтрашня «комісія» з міністерства — це не ліквідатори. Це професійний загін приватної військової компанії, найнятий справжніми господарями синдикату. Вони знищать інститут разом із нами, щоб замести сліди.

Олександр важко опустився на стілець. Головоломка нарешті склалася в єдину картину. Усі елементи — і дивні мутації клітин, і запах мигдалю, і таємні папки — знайшли свої місця.

— Що ми маємо в суді? — запитав він, підводячи погляд. — Цих даних достатньо, щоб зупинити їх легально?

— Легально? — Марина гірко посміхнулася, підійшовши ближче і витягнувши з кишені мініатюрний шифрований передавач. — Легально ці документи зникнуть з серверів прокуратури ще до того, як ми переступимо поріг будівлі. У нас є лише один вихід: використати їхній власний механізм проти них самих. Трансляція.

Вона кинула на стіл невеликий чорний блок із кількома антенами — автономний ретранслятор супутникового зв'язку.

— Якщо ми підключимо цей пристрій до головного серверного вузла на даху інституту і синхронізуємо його з твоїм зразком, ми зможемо вилити весь архівний масив у відкритий доступ міжнародних наукових платформ у прямому ефірі рівно о дев'ятій ранку. Тоді їхні гроші, зв'язки та загін найманців стануть марними перед обличчям глобального скандалу.

Олександр подивився на годинник. До дев'ятої залишалося рівно дві години й сорок хвилин. За стінами архіву десь у коридорах уже лунали перші кроки охорони, яка прочісувала нижні поверхи.

— Тоді чого ми чекаємо? — Мельник підхопив планшет, сховав флешку у внутрішню кишеню і взяв з полиці важкий металевий розвідний ключ. — Показуй дорогу на дах.

Вони синхронно розвернулися до потаємного виходу з архіву, що вев до службових ліфтів технічного сектору. Гра вийшла на фінішну пряму, де ставка була рівна життю, а кожна секунда наближала їх або до тріумфу, або до повної темряви.