РОЗДІЛ IV. Металеві артерії та бліде світло екранів

Вентиляційна шахта старого корпусу зустріла Олександра задушливим міксом зневодненого повітря, запаху торішнього пилу та машинного мастила. Металеві стінки труби жалібно стогнали під вагою його тіла, резонуючи з відголосками сирени, яка все ще вила десь позаду, нагадуючи про загнаного звіра.

Він повз навкарачки, б'ючись плечима об заклепки, повністю знесилений, але підігнаний липким жахом і адреналіном. Усередині все кипіло. Громада знав про кожний його крок, охорона перекрила всі офіційні виходи, а міністерська комісія мала з'явитися за лічені години. Він став гравцем без паспорта, без підтримки і без імені — лише цифрова флешка в кишені, що обпалювала стегно холодним металом, була його єдиним союзивником.

Через тридцять метрів виснажливого повзання шахта різко розширилася, перетворившись на технічний вузол над архівом НДІ. Олександр обережно штовхнув вентиляційну решітку. Вона піддалася безшумно, петлі давно заіржавіли і не чинили опору.

Він вислизнув у темряву архіву, мов тінь, і м'яко приземлився на стопки старих паперових звітів.

Архів інституту був єдиним місцем у будівлі, куди сучасні цифрові технології майже не дісталися. Тут панував запах пожовклого паперу, чорнил та старої деревини. Сюди не тягнулися оптичні кабелі «БіоМЕД-Україна», тут не працювали віддалені сервери академіка Громади. Це був аналоговий острів посеред цифрового океану.

Олександр дістав з кишені невеликий захищений планшет із автономною батареєю, який завжди носив із собою для польових замірів. Підключивши флешку Protocol_Zero.enc до старого терміналу підшивки картотек, він почав розпаковувати дані через захищений термінал, який використовував ізольований локальний модем.

На екрані з'явилися не просто зашифровані звіти чи фінансові махінації. Тепер, коли система розгорнула повний обсяг вкладених файлів, стала доступною мережева матриця витоків.

— Боже мій... — прошепотів Олександр, закривши рот рукою в брудній від пилу перчатці.

Флешка містила не лише компромат на Громаду. Це був повний аудит транзакцій між інститутом і міжнародними фармконцернами за останні п'ять років. І Марина Коваль була не просто випадковим свідком чи месенджером. Вона була внутрішнім аудитором, який останні пів року збирав докази протиправної діяльності адміністрації. Зразок клітинної культури, що перетворився на лабіринт, ніколи не був випадковістю. Це був спеціально розроблений біологічний маркер, який реагував на унікальну частоту електромагнітного випромінювання кардіостимулятора, що стояв у самого академіка Громади.

Сам Громада був лише маріонеткою. Кінцевим бенефіціаром «БіоМЕД-Україна» виявився міжнародний фонд, пов'язаний із синдикатом, що скуповував заборонені патенти на біоінженерну зброю по всій Східній Європі. А завтрашня комісія з міністерства складалася не з чиновників, а зліквідаторів, які мали на меті зачистити територію і списати все на «лабораторну аварію».

Раптом залізні двері архіву з глухим металевим скреготом обережно відчинилися.

У проході з'явився промінь кишенькового ліхтаря. Жовте коло світла засковзало по запилюжених полицях, наближаючись до кута, де ховався Мельник.

— Я знаю, що ти тут, Сашо, — пролунав у темряві тихий, знайомий голос Марини. Вона тримала в руках пістолет із глушником, а її обличчя в промені світла здавалося абсолютно блідим. — Виходь. У нас залишилося менше години до того, як сюди увійдуть зачисники.