РОЗДІЛ ІІІ. Точка неповернення

Академік Борис Громада не поспішав. Він рухався з грацією хижака, який загнав здобич у кут і тепер насолоджується кожною секундою перед вирішальним кидком. Його дорогий сірий костюм ідеально сидів на плечах, а краватка з тонкого шовку кольору мокрого асфальту натякала на те, що ця людина звикла перемагати в кабінетах міністрів так само легко, як і за лаборантськими столами.

Олександр притиснувся спиною до холодної поверхні витяжної шафи. У кімнаті пахло озоном після згорілої лампи та тим самим гірким мигдалем — цього разу запах ішов від запонки на манжеті Громади. Або ж це була гра його розігрітих адреналіном нервів.

— Ви запізнилися з висновками, Борисе Івановичу, — намагаючись зберегти спокій у голосі, сказав Мельник. Його пальці в кишені піджака судорожно стискали металевий корпус флешки. — Навіть для академіка підробка держзвітів — це занадто великий стрибок. Стаття про державну зраду чинить опір будь-яким науковим званням.

Громада зупинився в залізничному кроці від нього. На його обличчі не здригнувся жоден м'яз. Він дістала з кишені срібний портсигар, клацнув кришкою, але закурювати не став — лише покрутив сигарету в пальцях.

— Зрада, Сашо? — академік гірко й сухо хмикнув. — Зрада — це категорія романтиків та ідеалістів, які досі вірять, що наука існує заради істини. Істина не годує людей, Сашо. Істина не будує нові корпуси інститутів і не купує сучасні секвенатори геному. Наука сьогодні — це бізнес. Найдорожчий бізнес у світі. А «БіоМЕД-Україна» просто запропонувала ціну, від якої держава відмовлялася останні тридцять років.

— Тобто ви вирішили продати мої напрацювання приватної корпорації, а мене зробити сакральною жертвою? — Олександр відчував, як усередині закипає лють. Весь його світ, побудований на довірі до вчителя, руйнувався на очах, залишаючи по собі випалену пустку.

— Не сакральною жертвою, а співавтором успіху, — поправив його Громада, і в його голосі вперше прозвужали сталеві нотки. — Ти міг би отримати лабораторію свого імені в Швейцарії чи Бостоні. Але ти вирішив покопирсатися у файлах. Це твоя фатальна помилка, Сашо. Ти завжди був занадто допитливим для власного блага.

Академік кивнув у бік дверей. У цей же момент за склом коридору промайнули кілька тіней у темній формі служби безпеки інституту. Вони діяли методично й безшумно. Замки на зовнішніх дверях глухо клацнули — хтось ззовні заблокував аварійний вихід.

Але Громада недооцінив головне: за десять годин очікування Олександр не просто сидів склавши руки.

Коли академік зробив крок уперед, намагаючись заблокувати Мельнику шлях до шлюзової камери, Олександр різким рухом витягнув з кишені лабораторний скальпель і навмисно вдарив ним по масивному скляному корпусу аварійного датчика системи пожежогасіння, розташованого праворуч від витяжної шафи.

Лита скляна колба розлетілася на друзки. Мельник миттєво вдарив по червоній кнопці ручної активації.

У ту ж секунду лабораторію огорнув оглушливий сирений вой. Яскраво-червоні стробоскопи під стелею заблимали з шаленою швидкістю, розрізаючи напівтемряву кімнати кривавими спалахами. З форсунок пожежної системи на стелі з шипінням хлинуло густої, холодної піни, яка миттєво заповнила простір, змішуючись із повітрям і збиваючи з ніг будь-яку орієнтацію.

Громада відсахнувся, затуливши обличчя руками від їдкого потоку піни. Дорогий костюм у ту ж мить перетворився на безформну ганчірку.

Це був єдиний шанс. Олександр, пригнувшись, кинувся не до дверей, які вже намагалися вибити зовні бійці спецназу, а до технологічного люка під витяжною шафою, що вів до вентиляційної шахти старого корпусу — єдиної комунікації, яка не контролювалася цифровими замками інституту.

Вибивши решітку ударом ноги, Мельник зник у темряві шахти саме в той момент, коли важкі двері лабораторії з тріском вилетіли під ударами таранного бруса.

Полювання почалося. Але тепер правила гри диктував він.