РОЗДІЛ ІІ. Гіркий мигдаль і зелені папки

Темрява в лабораторії тривала не довше кількох секунд — аварійний генератор інституту гучно заштовхався у підвалі й залив приміщення тьмяним, блідо-жовтим світлом, що робило стіни схожими на вицвілі фотокартки з минулого століття.

Олександр сидів нерухомо, вдивляючись у темно-сірий пластик флешки, яку залишила Марина. Запах гіркого мигдалю — стійкий, різкий, хімічний — досі висів у повітрі. Циан? Ні, абсурдно. Навіщо завідувачці вірусології розкидатися натяками на отруту? Хіба що це був фірмовий підпис. Або попередження.

«Рівно о дев’ятій ранку сюди прийде комісія…»

Він глянув на настільний годинник. Двадцята хвилина на першу ночі. У його розпорядженні залишалося трохи більше восьми годин. Восьми годин, щоб зрозуміти, чому робота всього його життя перетворилася на міну сповільненої дії, і хто держить у руках детонатор.

Олександр різко підхопився, витяг із шухляди столу перехідник і встромив флешку в захищений термінал, відключений від загальної мережі інституту.

Екран мовчки блимнув, висвітивши єдиний файл із назвою Protocol_Zero.enc. Дев’ятнадцять мегабайт зашифрованих даних. Система вимагала шестизначний пароль. Олександр спробував ввести свою дату народження — помилка. Дата заснування інституту — помилка. Біометричний сканер на клавіатурі мигнув червоним: «Залишилося дві спроби до блокування носія».

— Чорт, — прошипів він, стиснувши кулаки.

Пароль мав бути пов’язаний із чимось особистим, чимось, що знала Марина або той, хто передав їй цю інформацію. Він заплющив очі, пригадуючи останні місяці роботи. Кімнати для переговорів, спільні кавою брейки, розмови в курилці на чорному вході. І тут у пам’яті спливли слова Марини: «Справжній ворог сидить не в міністерстві». А ще — її дивна пристрасть до старих шпигунських романів, які вона тримала на полиці поряд із фаховою літературою з вирусології. Улюблена книга? «Шпигун, вийди геть!». Головний герой керував операцією під кодовою назвою…

Олександр швидко набрав на клавіатурі слово STURGEON (Осетр).

Екран зеленіг. Дерево папок розгорнулося з блискавичною швидкістю.

Перше, що він побачив, були скановані копії його власних звітів за останні пів року. Але в кожному документі хтось дбайливо, рядок за рядком, змінив цифри. У таблицях ефективності мутагену стояли інші показники — небезпечніші, токсичніші, такі, що чітко підпадали під статтю про розробку забороненої біологічної зброї. Хтось планомірно, місяць за місяцем, підробляв його документацію, роблячи з нього безжального терориста від науки.

Але найцікавішим виявився файл із назвою Board_Meeting_2025.pdf. Олександр відкрив його і відчув, як холоне в грудях.

На сторінках документа красувався протокол засідання інвестиційного комітету фармгіганта «БіоМED-Україна». Обговорювалося фінансування лабораторії Мельника. Суми вражали — мільйони гривень. Але графи «Призначення коштів» були заповнені зовсім не так, як це подавалося в офіційних звітах для міністерства. Гроші виділялися не на дослідження лікувальних вакцин, а на створення «адаптивних векторальних носіїв» — саме того патерну ДНК, який щойно на екрані малював мініатюрні лабіринти.

І під цим документом стояли два підписи. Перший — генерального директора «БіоМЕД-Україна». Другий — директора їхнього власного науково-дослідного інституту, академіка Бориса ГРОМАДА.

Олександр повільно відхилився на спинку крісла. Борис Громада. Людина, яка вивела його в науку, дала кафедру, хвалила на вчених радах і завжди називала «своїм найкращим учнем». Громада, який тиждень тому особисто поплескував його по плечу і казав: «Сашо, держава не цінує наших інновацій, але ми знайдемо спосіб вивести твої розробки на світовий ринок».

Вивести. Шляхом продажу приватної компанії. А коли Мельник, ідеаліст до мозку костей, напевно, відмовився б від такого сумнівного комерційного кроку — його просто усунули б. Заарештували б за зраду, а патенти перейшли б до рук «БіоМЕД». Чисто. Елегантно. По-науковому.

У коридорі пролунав глухий стукіт. Хтось ішов важкою, розміреною ходою. Не охоронець. Охоронець зазвичай шаркає ногами й слухає радіо на телефоні. Цей крокував чітко, прямо до дверей лабораторії.

Олександр метнувся до столу, витяг флешку з порту, сховав її у внутрішню кишеню піджака. Серце калатало в горлі, вибиваючи шалений ритм.

Ручка вхідних дверей повільно опустилася вниз. Металевий язичок замка клацнув.

Він опинився в пастці. Єдиний вихід — у лабораторний блок-шлюз, який веде до внутрішнього двору, але там зазвичай спрацьовує сигналізація. Втім, вибору не залишалося.

Коли важкі двері лабораторії відчинилися, в проході з’явилася висока постать у дорогому сірому костюмі. У блідому світлі аварійних ламп обличчя академіка Громади здавалося кам’яним, а в очах не було й сліду колишньої доброзичливості.

— Ну що, Сашо, — тихо промовив академік, заходячи всередину і спокійно замикаючи двері за собою на ключ. — Бачу, ти вже ознайомився з нашими планами. Ти ж розумєш, що тепер у тебе є лише два шляхи? І обидва вони мені не дуже подобаються, але один із них значно менш кривавий для репутації інституту.