РОЗДІЛ І. Тінь у пробірці

Лампа денного світла над лабораторним столом №4 гула зрадливо й монотонно, наче нагадувала про дедлайн, який згорів ще вчора. Кабінет молекулярної біології Науково-дослідного інституту потопав у напівтемряві. За вікнами осінній дощ барабанив по склу так наполегливо, ніби хотів змити з фасаду саму вивіску установи.

Олександр МЕЛЬНИК, старший науковий співробітник відділу генної інженерії, не зводив очей з мікроскопа. Його пальці автоматично крутили фокусне колесо. Те, що він бачив на екрані комп'ютера, підключеного до окуляра, суперечило всім законам біохімії, які він викладав студентам протягом останніх десяти років.

Клітинна культура, модифікована вчора ввечері, не просто вижила після введення токсину. Вона почала мутувати за абсолютно неможливим сценарієм: ланцюжки ДНК самоорганізовувалися в геометричні візерунки, що нагадували мініатюрний лабіринт.

— Ти знову засидився, Сашо, — пролунав від дверей тихий, але різкий голос.

Олександр здригнувся і відвів погляд від монітора. На порозі лабораторії стояла Марина КОВАЛЬ, завідувачка сусіднього відділу вірусології. Вона тримала в руках склянку з остиглою кавою, а її погляд був незрозуміло гострим. У світлі неонових ламп її окуляри відблискували, повністю приховуючи очі.

— Тут відбувається щось дивне, Марино, — тихо сказав Мельник, кивнувши на екран. — Я ввів звичайний маркер, а зразок... він ніби реагує на мене.

Марина повільно підійшла до столу, поставила каву осторонь і нахилилася до монітора. На її обличчі не було й тіні подиву. Лише легка, ледь помітна усмішка, яка більше нагадувала гримасу.

— А ти певен, Сашо, що це зразок реагує на тебе, а не ти став частиною чийогось експерименту? — запитала вона голосом, у якому дзвеніла крижана критика.

— Що це означає? — Олександр насупився, відчуваючи, як по спині пробегли морозні мурахи. — Хтось втручався в мій проєкт?

Замість відповіді Марина дістала з кишені халата невелику металеву флешку і повільно поклала її біля клавіатури.

— Рівно о дев'ятій ранку сюди прийде комісія з міністерства, — промовила вона пошепки, нахилившись ближче до його вуха. — Твій зразок оголосять біологічною загрозою, лабораторію опечатають, а тебе... тебе звинуватять у витоку секретних розробок. У тебе є рівно десять годин, щоб з'ясувати, кому вигідно підставити найкращого генетика інституту. І повір, справжній ворог сидить не в міністерстві.

Вона різко розвернулася і вийшла в темний коридор, залишивши по собі лише легкий шлейф парфумів із нотками гіркого мигдалю.

Олександр залишився сам на сам із мерехтливим екраном. Лампочка над головою блимнула востаннє і остаточно згасла, зануривши лабораторію в темряву. Гра в кішки-мишки почалася, і правила в ній встановлював хтось невидимий.