Глава 10.2

— Я купив тебе, — сказав тихіше, але голос наповнений чимось темним. — За цю суму можна купити чотирьох рабів. Або зброю. Або свободу…

Ще крок. Фут між ними. Аделіта відступила. Спина торкнулася стіни — відчула холодне дерево крізь тонку сорочку. Вона була в пастці, більше не було куди відступати.

Він підняв руку, торкнувся її щоки, погладив шкіру повільно, від скроні до підборіддя.

— Але ти не можеш бути моєю, правда? — Голос звучав майже ніжно, що робило його ще небезпечнішим. — Бо навіть коли дивишся на мене, бачиш його. Коли я торкаюся тебе, думаєш про нього. Навіть тепер.

Пальці ковзнули до її губ, обвели контур. Натиснули легко. Аделіта застигла. Кожен її м'яз був напружений, готовий до вибуху.

— Але я все одно купив тебе. — Обличчя ближче, дихання на її обличчі, ром і щось гірке. — Бо хотів знати. Хотів зрозуміти, що в тобі такого, що змусило його вибрати тебе, що він мав, чого ніколи не матиму я.

Рука ковзнула з обличчя на шию, пальці обвили горло — не стискали, просто лежали там.

Аделіта схопила його зап'ястя обома руками, штовхнула геть. 

— Не смій.

Голос звучав тихо, з нотками сталі.

Родріго засміявся різким, якимось гірким сміхом.

— Не смій? — Очі звузилися. — Ти моя власність, можу робити, що хочу.

Схопив її за талію, потягнув від стіни до ліжка. Міцний захват, руки як лещата. Вона не кричала — знала, що команда не втрутиться, а капітан має право на свою власність. Кричати означало б показати слабкість, а слабкість тут — смерть.

Натомість діяла.

Перекинувши вагу тіла, вклала всю силу в удар — і її кулак впечатався в щелепу Родріго. Кісточки вдарилися об кістку, біль пронизав долоню, але його хватка ослабла. 

Родріго відсахнувся. Алкоголь сповільнив реакції, він не встиг захиститися. Руки розслабилися на її талії. Вона вирвалася, вдарила коліном у живіт — низько, там, де сонячне сплетіння. Він пропустив і цей удар, задихнувшись більше від подиву, ніж від удару.

Аделіта відскочила, зачепивши пляшку на столі. Скло розлетілось осколками, і вона схопила горловину з гострими краями. 

— Торкнешся до мене проти моєї волі, — сказала, холодно, без тіні страху, — не вб'ю. Не така дурна. Але шрам залишиться на все життя, обіцяю. І кожен раз, коли дивитимешся в дзеркало, пам'ятатимеш: це зробила жінка твого брата, яку ти намагався зламати і яка довела, що вона більше, ніж власність.

Родріго дивився на неї знизу вгору — і раптом засміявся. Справжньо, від душі, так, що очі зволожилися. Звук дивний у напруженій тиші — щирий, майже радісний.

— Проклята відьма, — сказав між сміхом. — Ти б'єшся, як морський чорт!

Підвівся повільно, жартома здіймаючи руки вгору, в жесті капітуляції. Схоже, адреналін протверезив його остаточно. Кров стікала з розбитої губи, на щелепі формувався темний, виразний синець.

— Я Ла Скорпіона, — сказала Аделіта, не опускаючи осколок.

Він витер кров з губи тильною стороною долоні. 

— Даміан завжди казав: слабкість нудна. — Усміхнувся. — Тепер розумію, чому він вибрав тебе.