Глава 9.3

Питання несподіване, інтимне. Вона застигла, пальці стиснулися на дверній ручці. Відповідати чи ні? Показати вразливість чи залишитися холодною?

— Так. Дуже.

Тиша. Родріго взяв чашку, випив, поставив назад. Дивився на порожню тепер, пальці обводили край.

— Він завжди був героєм. Навіть у смерті. — Голос без сарказму, просто констатація факту. — Не те що я, правда?

Слова болючі, чесні. Аделіта дивилася на його спину, на напружені плечі під білою сорочкою. Бачила не капітана, не пірата. Бачила брата, що все життя стояв у тіні, що ніколи не був достатньо хорошим.

— Виживання — теж форма героїзму. — Голос вийшов тихіше, ніж планувала. — Особливо коли це означає захистити інших.

Він обернувся різко, брови зійшлися.

— Про що ти?

— Про Альдо. Бачила, як ти зупинив Карлоса, і не дозволив бити дитину. — Вона зробила крок від дверей. — Даміан зробив би так само. Захистив би слабшого.

Щось спалахнуло в його очах — біль? Гнів? Надія?

— Не порівнюй мене з ним.

Слова прозвучали різко, але не змогли приховати його біль.

— Не порівнюю. Просто кажу, що бачу.

Родріго дивився на неї тепер по іншому, наче шукаючи брехню чи лукавство в очах. Не знайшов. Встав, пішов до ліжка. Аделіта чекала, що він скаже щось ще, але він мовчав. Стояв спиною, руки вздовж боків, плечі напружені.

Потім, не обертаючись:

— Можеш спати на ліжку. Я не торкнуся до тебе. Даю слово.

Слова були зовсім не ті, що вона очікувала почути. Вона застигла, не розуміючи.

— Чому?

Він нарешті обернувся. Дивився прямо, без маски, без холоду.

— Бо ти не повія. Бачу це тепер. — Пауза. — І я не беру жінку силоміць. Навіть якщо вона моя власність.

Ліг на ліжко, повернувся до стіни, обличчям до дерев'яної перегородки. Закрив очі.

Аделіта стояла біля дверей, серце билося так голосно, що здавалося, він має чути. Ліжко там, за п'ять кроків. М'яке, тепле. Не холодна підлога, не груба ковдра, що дряпає шкіру. Але ліжко означало близькість, означало довіру і ще щось, що вона не готова була назвати.

За інших умов вона б ніколи не лягла поруч з чужим чоловіком. А вже тим більше — з чоловіком-привидом, що називав її своєю власністю. Та зараз її відмова означала б, що вона не приймає його допомогу, що не довіряє йому. Це закрило б двері, які він тільки почав привідкривати для неї, раз і назавжди. 

Тому Аделіта повільно пішла до ліжка. Сіла на край, якомога далі від нього. Ліжко вузьке, між ними відстань двох футів, не більше. Лягла на спину, дивлячись у стелю. Його дихання було рівне, спокійне. Від нього пахло морем та ромом.

Аделіта відчувала тепло крізь простір, чула кожен вдих і видих. Відстань між ними маленька фізично, але величезна в усіх інших сенсах. Прірва минулого, теперішнього, майбутнього. Або міст — тендітний, хиткий, але міст.

Аделіта заплющила очі, змусила себе дихати рівно, лежала в темряві, слухаючи його дихання, корабельні скрипи, далекі голоси команди. Думала про Даміана, про Родріго, про те, як два брати можуть бути такими схожими і такими різними одночасно. Про те, що небезпечно лежати поруч з чоловіком, що має обличчя мертвого чоловіка, але душу зовсім іншу.

Небезпечно, бо легше ненавидіти ворога, ніж розуміти людину. А розуміння веде до співчуття. Співчуття — до прихильності. 

Але коли сон нарешті прийшов, вона не зрушила на край, лишилася там, де лягла. На відстані двох футів від чоловіка, що обіцяв не торкатися. На відстані, що здавалася одночасно завеликою і замалою.

Прокинулася від холоду вночі. Корабель хитався сильніше, вітер посилився, дощ барабанив по палубі над головою. Лампа погасла, каюта тонула в темряві, а тепло з одного боку — ближче, ніж має бути — відчувалось дивним і незвичним в цьому місці.

Родріго, все ще сплячи, обняв її. Рука перекинута через талію, важка, тепла. Обличчя зарите в її волосся, дихання рівне на потилиці. Тіло пригорнулося ззаду, груди до спини, ноги зігнуті за її ногами.

Вона спробувала переконати себе, що це інстинктивний жест. Уві сні люди шукають тепла, близькості, безпеки. Він не знав, що робить це. Просто тіло шукало тіло в темряві та холоді.

Аделіта застигла, не наважуючись ворухнутися. Рука на її талії лежала важко, але не несла загрози. 

Якщо ворухнеться, він прокинеться. А якщо прокинеться, момент зникне. Відсмикне руку, відсунеться, маска повернеться. І цей дивний, небезпечний, неможливий момент близькості розсиплеться, як дим на вітрі.

Вона ще не готова відпустити цю ілюзію безпеки. Навіть якщо безпека в обіймах пірата — найбільша брехня з усіх. 

Закрила очі. Дозволила собі цей момент. Одну хвилину, дві, п'ять. Дозволила теплу його тіла, ритму його дихання, ілюзії захисту заповнити порожнечу, що жила в ній з моменту, коли шторм забрав Хуана.

Знала, що це помилка. Знала, що заплатить за це. Але в темряві ночі, в обіймах чоловіка з обличчям привида, вона дозволила собі забути. Хоча б на мить.