Глава 8.2

Холод пробіг по спині. Звичайно, Родріго — чоловік, капітан, має право на будь-яку жінку на кораблі. А Естела володіла ним два роки. І тепер з'явилася вона, Аделіта, у білій сорочці та штанах її чоловіка. Навряд чи їй таке до вподоби. 

— Я їй не конкурентка, —  сказала вона тихо.

— Вона так не думає. — Доджо повернувся до каші. — Будь обережною, дівчино. Естела вбивала й раніше. І не вагається.

Решту ранку вони працювали мовчки. Аделіта різала овочі, чистила рибу, мила миски. Руки були зайняті, але розум вільний. Вона думала про Естелу, про ненависть у тих очах, про Родріго, що спав поруч минулої ночі, але не торкнувся до неї. Про те, що коханка його десь тут, на кораблі, і знає, з ким він провів ніч в каюті, нехай і просто ніч, однак для ревнощів досить і чужої присутності у каюті. 

Опівдні Марта спустилася до камбузу. Африканка мовчки взяла каструлю з кашею, понесла нагору на палубу. Аделіта допомагала — несла миски, ложки, сухарі. Сходи круті, каструля важка, руки горіли від її жару.

Команда їла на палубі, сидячи де попало — на бочках, на дошках, на мотузках. Марта роздавала їжу, Аделіта подавала миски. Чоловіки брали мовчки, хтось дякував кивком, хтось просто хапав і відвертався. Естела стояла біля фок-мачти, спиною до всіх, їла одна.

Аделіта несла останні миски, коли Естела обернулася. Стала їй на шляху, руки схрещені, ніж на поясі блищав на сонці.

— Іспаночка прийшла годувати нас?

Голос насмішкуватий, гучний достатньо, щоб інші почули. Кілька голів повернулося. Аделіта зупинилася за три фути від неї, тримаючи миску міцно.

— Просто роблю свою роботу.

— Роботу. — Естела засміялася. — А яку ще роботу ти робиш для капітана? Крім готування?

Кров ударила в скроні. Натяк прозорий, образливий. Навколо всі стихли, наче в очікуванні вистави. Команда дивилася, чекаючи, але Аделіта змусила себе дихати рівно.

— Тільки готування.

— Поки що. — Естела зробила крок вперед. Запах поту та порохового диму від неї змусив Аделіти відступити на крок. — Але довго це не триватиме. Він знайде для тебе кращі обов'язки! Можливо, сьогодні. Можливо, завтра, і тоді дізнаєшся, що значить бути власністю пірата.

Миска затремтіла в руках Аделіти. Не від страху, від люті. Ця жінка не знала, що Аделіта вже втратила все — сина, чоловіка, свободу. Слова Естели — дрібні камінці в порівнянні з горами болю, крізь які вона пройшла.

— Можливо. — Голос вийшов холоднішим, ніж планувала. — Але це між мною та капітаном. Не твоя справа.

Естела штовхнула її. Різко, несподівано. Миска вилетіла з рук, впала на палубу, каша розлилася, миска тріснула. Брудна пляма на світлому дереві стала жирною крапкою в спробі Аделіти втримати нейтральність в стосунках з Естелою.

— Ой, вибач, іспаночко. — Насмішка в голосі. — Я випадково.

Навколо збиралася команда. Чоловіки підійшли ближче, утворюючи коло. Цікавість на обличчях, очікування бійки в очах говорила красномовніше за слова. Хтось засміявся, хтось сказав щось тихо іспанською, що вона не розчула.

Аделіта підняла голову, дивлячись Естелі прямо в очі.

— Наступного разу не вибачайся. Просто будь обережнішою.

Естела зробила крок вперед, її обличчя тепер було в дюймі від її обличчя.

— Або що? Побіжиш поскаржишся капітану?

— Або впевнюся, що ти пожалкуєш.

Слова вирвалися самі. Ризиковані, дурні, але вона не могла зупинитися. Все, що накопичилося за тиждень — біль, страх, втрата — вибухнуло. Естела торкнулася рукоятки ножа. Очі звузилися, губи викривилися в усмішці.

— Спробуй.

Голос Родріго пролунав згори, з капітанського містка.

— Естело! До мене! Зараз.

Естела завмерла, рука на ножі сіпнулась нервово. Весь апломб її впевненості змило, наче хвилею. Вона дивилася на Аделіту ще секунду, потім плюнула біля її босих ніг. Слина змішалася з розлитою кашею. Розвернулася, пішла до містка, вихляючи пишними стегнами і штовхаючи людей з дороги.

Коло розпалося, команда розійшлася, втративши цікавість. Аделіта стояла, дихаючи важко, руки тремтіли. Марта підійшла мовчки, підняла тріснуту миску, витерла кашу ганчіркою.

— Перший раз завжди найважчий, — констатувала. — Але ти впоралася, не злякалась, і це добре.

Аделіта кивнула, не довіряючи голосу. Пішла до люка, вниз до камбузу. Доджо стояв біля столу, чистив рибу. Поглянув на неї, кивнув.

— Вона оголосила тобі війну.

— Знаю.

— Будь готова. Естела не забуває образ.

Вона взяла ніж, почала різати моркву. Руки тремтіли менше тепер, робота заспокоювала — ритм різання, запах овочів, тепло від печі.

Наступні два дні минули в роботі. Аделіта готувала з Доджо, носила їжу на палубу, мила посуд, чистила овочі. Руки покрилися порізами від ножа, спина боліла від постійного стояння над столом. Але тіло звикало, м'язи адаптувалися. Та й корабель став менш чужим — вона знала тепер, де скрипить підлога, де небезпечна щілина між дошками, де найкраще стояти, щоб не впасти під час різкого хитання.