Глава 8.1 Жінка на кораблі

Перше правило виживання на піратському кораблі: не показуй страху. Друге: не показуй слабкості. Третє: якщо ти жінка, доведи, що ти більше, ніж просто жінка. Аделіта знала ці правила інстинктивно, багато в чому вони були схожі на правила повстанців. Але знати й виконувати — різні речі.

Родріго розбудив її, штовхнувши у ребра — несильно, але відчутно. Вона здригнулася, розплющила очі, побачила його над собою проти сірого світла з вікна. Не пам'ятала, як знову заснула вчора, певно втома взяла своє.

Він уже був одягнений в свою незмінну куртку, зброя на поясі, волосся зав'язане в хвіст на потилиці. Обличчя свіже, неначе взагалі не пив увесь вечір.

— Вставай. Час знайомитися з командою.

Голос звучав різко, діловито. Жодного натяку на вчорашню розмову, на м'якість у очах, коли він говорив про Даміана. Маска капітана знову була на місці.

Аделіта піднялася, відчуваючи, як болять м'язи після ночі на твердій підлозі. Ковдра лишилася складена біля стіни. Родріго вже йшов до дверей, не чекаючи на неї.

— Почекай, — кинула вона.

Він зупинився, не обертаючись.

— Тридцять секунд.

Вона схопила його штани зі скрині. Швидко натягла, зав’язучи пояс поверх подолу сорочки.

Родріго подивився мовчки, усміхнувся криво і вийшов, вона за ним у вузький, темний коридор, що пах деревом і смолою. Сходи на палубу були круті, поручні липкі від морської води.

Палуба зустріла її вітром і сонцем. Ранок був яскравим, небо чисте, лише кілька хмарин виднілись на горизонті. Корабель ішов швидко, хвилі розбивалися об ніс, бризки долітали до середини палуби. 

Команда вже зібралася. Двадцять чотири особи вишикувались півколом біля мачти — засмаглі молоді чоловіки, різного віку і кольорів шкіри. Аделіта зупинилася за два кроки позаду Родріго, розглядаючи обличчя. Більшість — загартовані, шрамовані, з очима, що бачили смерть і не боялися її. Африканці з темною шкірою, що блистіла на сонці, мулати зі світлішими відтінками, метиси з індіанською кров'ю, високими вилицями та темним волоссям. Серед них були двоє білих — один рудий з веснянками, другий з вицвілими на сонці очима. Всі озброєні — ножі, шаблі, пістолі на поясах.

І дві жінки.

Перша стояла праворуч від передньої лінії — мулатка років тридцяти, у куртці темно-синього кольору, штани заправлені в чоботи, ніж на поясі з рукояткою з кістки. Волосся коротке, підстрижене під чоловіків, обличчя гостре, риси жорсткі, губи — стиснуті в тонку лінію. Дивилася на Аделіту з відкритою ненавистю, схрестивши руки на грудях.

Друга — африканка років сорока позаду, біля люка, що вів до камбузу. Повна, міцної статури, у простому полотняному фартусі поверх сукні, волосся сховане під білою хусткою. Її обличчя було нейтральним, очі спостережливими, але без ворожості. 

Родріго ступив вперед, тримаючи руки за спиною.

— Це Аделіта. — Голос гучний, впевнений, розносився по палубі. — Моя власність. Викупив учора, як ви знаєте. Вона працюватиме на камбузі з Доджо. — Пауза. Він обернувся, дивлячись на кожного по черзі. — Хто торкнеться до неї без мого дозволу — втратить руку. Хто спробує використати її — втратить більше. Зрозуміло?

Команда кивала. Хтось буркнув щось на африканській мові. Рудий усміхнувся, показуючи щербату щелепу. Мулатка в куртці не ворухнулася, продовжувала дивитися на Аделіту з тією самою ненавистю.

— Естела, — кинув Родріго, не дивлячись на неї. — Маєш щось сказати?

Мулатка випрямилася, руки опустила вздовж боків.

— Ні, капітане.

Голос низький, хрипкий, з акцентом гаванських портів.

— Добре. Всі — до роботи.

Команда розійшлася. Хтось пішов до вітрил, хтось до штурвала, хтось просто зник у люках під палубою. Аделіта стояла, відчуваючи десятки поглядів на собі — в них світились цікавість, презирство і байдужість водночас. Дерев'яні дошки палуби теплішали під босими ступнями.

З-за мачти вийшов африканець років шістдесяти п'яти, худий, з сивою бородою, що падала до грудей. Волосся біле, коротке, кучеряве, очі карі, розумні, з зморшками в кутках. Одягнений просто — полотняна сорочка, штани, босоніж. Руки жилаві, долоні мозолясті, пальці скривлені від артриту.

— Ходімо, дівчино. Робота чекає. — кинув Аделіті. 

Голос м'який, але з силою під м'якістю. Він повернувся, пішов до люка. Аделіта кинула останній погляд на Родріго — він уже стояв біля штурвала, спиною до неї, дивлячись на горизонт. Пішла за старим.

Люк вів вниз крутими сходами. Тут було темніше, повітря важче, густе від запахів — димна піч, цибуля, часник, солонина, щось кисле. Камбуз виявився маленьким приміщенням під палубою, не більше десяти на дванадцять футів. У кутку була піч, з димоходом, що йшов угору крізь стелю. Вздовж стін стояли бочки — борошно, крупи, солона риба. Стіл для готування в центрі, широкий, товстий, весь у порізах від ножів. Полиці з мисками, ложками, ножами обрамляли його з одного боку. Підлога хиталася під ногами слідом за хвилями.

Старий повернувся до неї, простягнув руку.

— Доджо. Тридцять років в морі, готую їжу для всієї команди.