Глава 5.1 Привид

Тепер він почув, повернувся на крик — повільно, без поспіху. Погляд ковзнув по натовпу, зупинився на помості. На ній.

Темні очі, майже чорні під сонцем. Дивляться прямо на Аделіту. Секунда, дві, три. На обличчі — нічого. Ні здивування, ні радості, ні впізнання. Просто холодна зацікавленість, як у чоловіка, що розглядає незнайомий предмет.

Щось клацнуло в грудях Аделіти, наче кістка, що ламається. Холод розлився по венах, попри спеку, що палила шкіру. Руки затремтіли, колінах різком стало холодно.

Не Даміан. Не може бути, Даміан не міг би дивитись на неї так байдуже! Певно, вона збожеволіла від напруги та пережитого!

Чоловік дивився ще мить, потім повернувся до співрозмовника. Продовжив розмову, ніби крик — просто фоновий шум, ніби жінка на помості, що кричить ім'я мертвого коханого чоловіка, немає до нього жодного стосунку.

Аукціоніст смикнув Аделіту знову, штовхнув до центру помосту.

— Сеньйори! — Голос гримить, намагаючись повернути увагу натовпу. — Не звертайте уваги! Жінки слабкі, спека впливає! Починаємо торги! Вже двісті сімдесят песо!

Натовп ворушиться, увага повертається до аукціону, зтось регоче, хтось коментує щось брудне про божевільних жінок. Але більшість уже забула той відчайдушний крик — просто ще одна полонянка, що зламалася під тягарем долі.

— Триста песо! — Дон Корвера підняв руку, персні заблистіли золотом. Обличчя червоне, піт тече по скронях, але усмішка жадібна. — Беру. Ти ж мені її обіцяв! — з образою повернувся до Беласкеса.

— Вибачте, забагато крові вона нам випила. Подумав, що за таку можна й більше отримати. — хижо вишкірився Беласкес.

— Маємо триста — Аукціоніст усміхається, живіт тремтить. — Чудовий старт! Хто дасть більше? Ця красуня варта кожного реала!

Аделіта стояла нерухомо. Ноги не тримали, в роті пересохло так, що язик прилип до піднебіння. Вона дивилась на чоловіка біля краю площі, але він більше не звертав уваги на неї. Говорив з моряком, жестикулював рукою, вказуючи кудись убік причалу.

— Триста сорок песо! — Інший голос з натовпу, справа. Чоловік у потертій коричневій куртці, обличчя припухле, очі підозріло яскраві. Власник борделю, Аделіта впізнала тип — бачила таких у портах Мексики, чоловіків, що торгують плоттю, як інші торгують худобою.

— Чудово! — Аукціоніст б'є долонею по стовпу. — Хто дасть більше? Подивіться на неї, сеньйори! Молода! Здорова! Освічена! Рідкість на цьому ринку!

— Триста п’ятдесят! — Корвера не хоче програти. Піднімає руку вище, наче висота руки визначає серйозність ставки.

— Маємо вже триста п’ятдесят!

Торги набирають темпу. Цифри зростають, аукціоніст підбадьорює, хвалить товар, махає руками. Натовп гуде, коментує, робить ставки на те, хто виграє.

Аделіта чула все, наче крізь воду. Звуки стали приглушені, спотворені. Вона дивилась на чоловіка з обличчям Даміана, але він досі більше не глянув на неї. Метис щось каже, чоловік киває, простягує руку — потискають долоні. Угода. Якась угода, що не має стосунку до аукціону.

— Триста шістдесят песо! Все! — Корвера піднімає обидві руки тепер, персні на всіх десяти пальцях спалахують на сонці. — Остання ставка!

Аукціоніст озирається на натовп. — Чудова ціна за такий товар! Хто дасть більше?

Власник борделю хитає головою, опускає руку, це для нього занадто дорого. Інші покупці теж мовчать. Триста шістдесят — серйозна сума, більша, ніж заробляє звичайний матрос за рік.

—Триста шістдесят  два! — Аукціоніст піднімає молоток.

І раптом голос. Низький, хрипкий, з акцентом, що Аделіта не може визначити. Іспанська, але з чимось французьким у вимові, чи англійським у ритмі.

— П’ятсот.

Натовп знову обертається. Тиша западає, ще густіша, ніж після крику Аделіти. Аукціоніст замовкає на півслові, молоток завис у повітрі.

Чоловік з обличчям Даміана ступає вперед, моряк залишається позаду, спостерігає. Натовп розступається — не з поваги, з інстинктивного страху. Щось у тому, як він рухається, у впевненості кроків, у руці, що лежить на шаблі, говорить: це небезпечний хижак, не стій на його дорозі.

Він йде до помосту повільно, без поспіху. Кожен крок відміряний, економний. Черевики важкі, підбиті металом, клацають по бруківці. Шкіряна куртка вигоріла на сонці, але якісна — з телячої шкіри, дорогої. Під курткою — біла сорочка, розстебнута біля горла, показує загорілу шкіру, шрам на ключиці.

Зупиняється біля помосту, в десяти футах від Аделіти. Піднімає обличчя, дивиться прямо на неї. І тепер, коли відстань скоротилася, вона бачить чітко...