Глава 4.3

Сонце досягло зеніту і спека стала пекельною, повітря здавалося густим, важким для дихання. У загоні двоє полонених знепритомніли —  молода африканка, хлопчик-індіанець. Ніхто не допомагав, матроси Беласкеса просто дивилися байдуже.

Дзвін. Голосний, різкий, що прорізав гамір ринку. Аукціоніст ударив молотком по дерев'яному стовпі тричі.

— Початок аукціону кращого товару! — Голос гримів над площею. — Підходьте, сеньйори!

Натовп загуркотів, зрушився до помосту. Покупці, що вже купили свою здобич, залишалися — дивитися на шоу. Нові прибували, привернуті криком аукціоніста. За кілька хвилин біля помосту зібралося близько двохсот чоловіків.

Ібрахім відчинив ворота загону, відв’язав руку Аделіти від її посестри по нещастю.

— Іспаночко, настав твій час.

Аделіта розтерла зап’ястя, пройшла до воріт, Ібрахім взяв її за лікоть, повів через натовп до іншого помосту. Люди розступалися, дивилися. Хтось свиснув. Хтось сказав щось брудне, інші засміялися.

Сходи на цей, другий помост були крутими, чотири дерев'яні щаблі. Аделіта піднялася, дошки скрипнули. Тепер вона стояла вище за всіх, на центрі помосту, і сотні очей дивилися знизу на неї.

Аукціоніст підійшов, взяв її за руку, підняв вгору.

— Дивіться, сеньйори! Справжня іспанська дама!

Крик у натовпі, свист, лайка, регіт.

— Двадцять вісім років! — Аукціоніст повернув її обличчя до натовпу. — Здорова! Міцна! Освічена! Вміє читати, писати!

Схопив масною рукою за підборіддя, примушуючи відкрити рот, показати зуби.

— Всі зуби цілі! Ознаки хвороб немає!

Рука опустилась, накрила груди крізь тканину сукні. Аделіта застигла, кожен м'яз напружився, але вона не ворухнулась.

— Здорове розкішне тіло!

Натовп реготав, хтось кричав непристойності. Аукціоніст відпустив, відступив.

— Стартова ціна — двісті песо! Хто дасть більше?

Пауза. Натовп шепотів, оцінював. Аделіта стояла нерухомо, дивлячись вперед, не фокусуючись ні на чому. Цього її теж навчив Даміан — коли тебе оглядають вороги, не дивись на них. Дивись крізь них.

— Двісті десять! — Голос з натовпу.

Дон Корвера. 

— Двісті імдесят! — пірат Хорхе таки вирішив спробувати свої сили.

— Маємо двісті сімдесят! — Аукціоніст усміхався — Хто дасть більше?

Тиша, секунда, дві. Аделіта відчула, як щось стискається в грудях. Ось і все. Продана.

— Двісті сімдесят раз! Двісті сімдесят два…

І раптом її погляд зачепився за щось у натовпі. Чоловік. Ззаду, біля краю площі, високий, широкоплечий. Шкіряна куртка чорна, вигоріла. Волосся довге, темне, зібране ззаду. Обличчя...

Серце зупинилося. Чоловік повільно повернувся і Аделіта побачила… Даміана.

Ніс прямий, з невеликою горбинкою посередині, високі, різкі вилиці, підборіддя квадратне, брови темні, густі. Чуттєві гарні губи… 

Але найголовніше — очі. Навіть на відстані п'ятдесяти футів Аделіта бачила їх. Темні, майже чорні. Очі Даміана.

Неможливо.

Світ похитнувся, звуки віддалилися, стали приглушеними, ніби все навколо накрили непроникною тканиною. Обличчя в натовпі розмилися, зникли, залишився лише він. Чоловік з обличчям привида.

Він дивився на неї, не відводив погляду, але на обличчі не відображалось нічого: ні здивування, ні радості, ні жалю, просто холодна цікавість.

Аделіта відкрила рот. Хотіла щось сказати, але голос застряг у горлі, повітря закінчилося, легені стиснулися, відмовлялися працювати.

Даміан. Даміан живий? Але як? Він помер. Вона прощалась з його тілом. Хоронила.

— Даміан!!! — крик вирвався і полетів ринком, як зранений птах. 

Чоловік стояв нерухомо, руки схрещені на грудях. Дивився, її вигук змусив його стати уважнішим. Придивитись до неї. 

Аделіта прикипіла поглядом до нього. Вираз обличчя холодніший, постава жорсткіша, щось темне в очах, чого ніколи не бачила в Даміана.

— ДАМІАН!

Ім'я розірвало повітря, як ніж розриває тканину. Голос прорізав гамір ринку — крики аукціоніста, торги, реготання, — залишивши за собою мить абсолютної тиші. Натовп застиг. Двісті облич обернулися до помосту, де Аделіта стояла, рука простягнута вперед, вказуючи на чоловіка біля краю площі.

Аукціоніст обернувся, жирна рука схопила її за плече, пальці впились крізь тонку тканину сукні.

— Тихо, сука! — Він смикнув різко, Аделіта захиталась, ледь втримавши рівновагу. — Перегрілась на сонці, сеньйори! Не звертайте уваги!

Але вона не чула. Світ звузився до однієї точки — чоловіка в чорній шкіряній куртці, що стояв зліва від помосту, серед групи корсарів. Волосся довге, темне, зібране в хвіст на потилиці. Шабля на боці, руків'я потерте від використання. Постава впевнена, плечі широкі, близько шести футів двох дюймів зросту.

І обличчя. Боже милосердний, обличчя!

Кожна риса Даміана: ніс з невеликою горбинкою, вилиці різкі, підборіддя квадратне, брови темні, густі. Не зовсім гармонійні на грубувато у обличчі чуттєві губи, зараз стиснуті в лінію.

Але він не дивився на неї. Розмовляв з чоловіком поруч — невисоким моряком з пістолетом за поясом. Голова була нахилена, слухав, щось казав у відповідь, байдужий до крику, що розколов площу.

Неможливо. Він мертвий. Бачила тіло. Хоронила. Але ж це він!

— ДАМІАН! — Аделіта закричала знову, голос ламався, горло запекло від напруги.