Глава 4.2

Полонені кивали. Аделіта теж кивнула, опускаючи голову. Покірність, треба показувати покірність, поки не прийде час.

Їх всіх зібрали під палючим сонцем на палубі, але тепер без кайданів. Руки вільні, ноги вільні. Це була ілюзія волі, що гірша за реальні ланцюги.

Аделіта сіла просто на підогу, склала руки на колінах, закрила очі.

Певно, зовсім скоро ринок. І — шанс або смерть.

Навколо — шепіт. Африканська жінка співала колискову дитині мовою, що Аделіта не розуміла, але мелодія була знайома. Така сама, як співала їй мати, століття тому, в іншому житті. Стара іспанська колискова про зірки, що оберігають дітей уночі.

Хуан. Де ти, мій хлопчику? Під якими зірками спиш?

Час тягнулася. Аделіта не плакала, не молилась, думала.

Натовп, хаос, двоє вартових. Це не багато. 

Але кого шукати в місті, де людське життя коштує менше за бочку рому? Кого благати про допомогу в місці, де милосердя — розкіш, яку ніхто не може собі дозволити?

Десь неподалік пролунав сміх. Команда пила, святкуючи майбутній продаж. Чиїсь кроки пробігли палубою — п'яні, незграбні. Пісня почалася, обірвалася на півдорозі, знову почалася.

Аделіта встала, розім'яла затерплі плечі. Сукня зім'ялася, але залишалася відносно чистою. Провела пальцями по волоссю — заплела в просту косу, як робила в горах перед битвою.

Піднявши погляд вона побачила інший світ.

Порт — величезний, галасливий, живий. Десятки кораблів — від маленьких рибальських човнів до величезних галеонів з гарматами, що блищали на сонці. Причали, вимощені камінням, де сотні людей рухалися, кричали, торгували. Будівлі — білі, з червоними черепичними дахами, три-чотири поверхи. На пагорбі — фортеця, масивна кам'яна стіна.

Запахи вдарили хвилею. Риба, свіжа та гнила одночасно. Спеції — кориця, Аделіта впізнала, та щось гостріше. Людський піт, бруд з каналізаційних канав, дим від десятка вогнищ, солоне повітря, що перебивало все інше.

Шум після задушливої тиші трюму був невимовним, важким. Крики торговців, сміх п'яних матросів, лайка, музика з таверни на березі, дзвони церкви десь далеко. Усе разом — какофонія життя, що продовжувалося, байдужа до чужого горя.

— Ібрахім! — Беласкез уже стояв на причалі, махав рукою. — Веди їх до ринку. Я йду вперед, домовлятимуся з аукціоністом. Хочу найкраще місце для іспаночки.

Ібрахім усміхнувся хижо, кивнув. Полонених вишикували в колону, товстою мотузкою зв'язали по двоє за руки. Аделіту поставили всередині, між африканською жінкою та старим іспанцем, прив'язавши її для певності до обох. Двоє вартових йшли з ними — один попереду, один позаду.

Дерев'яний причал був нерівним, дошки прогиналися під ногами. Аделіта йшла обережно, босі ноги відчували кожну тріщину, кожен цвях. Вода під причалом була каламутна, зелена, з плямами олії на поверхні.

На березі — вулиця. Бруківка з каміння, вкрита пилом і брудом. Будівлі з обох боків — таверни з обшарпаними вивісками, крамниці з відкритими дверима, звідки несло димом та спеціями, будинок з червоними ліхтарями — бордель, навіть удень жінки стояли на балконі, дивлячись вниз.

Люди, скрізь люди. Матроси всіх національностей — іспанці, англійці, африканці, метиси. Торговці, що розкладали товар на вулицях. Жінки з кошиками на голові, діти, що бігали між ногами дорослих, грали в якусь гру, регочучи, собаки, що рились в купах сміття.

Ніхто не дивився на колону полонених. Це була звичайна картина тут, просто ще один корабель, що привіз живий товар.

Аделіта йшла, запам'ятовуючи. Вулиця повертає вліво — там алея, що веде до моря. Вправо — вузький провулок між будинками. Прямо — площа, де видніється натовп, шум стає голоснішим.

Ринок.

Серце билося сильніше, але рівно. Не від страху, від передчуття. Щось мало статися. Не знала, що. Але відчувала — як перед грозою, коли повітря стає густішим, а птахи замовкають.

Колона вийшла на площу. І Аделіта побачила невільничий ринок.

Великий дерев'яний помост у центрі. Навколо — загони, де стояли полонені з інших кораблів. Десятки, може, сотні. Усі національності, усі віки. Діти, що тримались за матерів, старі, що ледь стояли, молоді, міцні чоловіки в кайданах.

Покупці ходили між загонами. Оглядали зуби, обмацували м'язи, перевіряли шкіру. Торгувалися голосно з работорговцями. Гроші переходили з рук у руки, люди — з одного власника до іншого.

Аделіта дивилася. І раптом, серед усього цього жаху, зрощуміла, що замість очікуваного страху нею оволоділа злість. Вона була чиста, гаряча,  палила зсередини. Злість на світ, де люди — товар, лють на себе, що дозволила опинитися тут. Злість на Беласкеза, на Ібрахіма, на кожного чоловіка, що дивився на неї, як на річ. Ібрахім штовхнув її вперед, до загону біля помосту.

— Заходь. І стій тихо.

Вона ступила на дерев'яну підлогу загону, дошки скрипнули. Інші полонені вже стояли, притиснувшись до перил. Вона стала в кутку, звідки було видно всю площу.

Сонце піднялося вище, тепер било прямо в обличчя. Піт потік по спині, сукня прилипла до тіла. Аделіта не рухалася, стояла, дивилася на місто, що могло стати її могилою або порятунком.

Місто пахло багатством і гнилощами одночасно. Спеції з Сходу змішувалися з смородом відкритих каналізаційних канав, золото й екскременти, свобода й рабство. Місто парадоксів, де людське життя коштувало менше, ніж бочка рому, але мрія про золото змушувала людей ризикувати всім.

Попереду з натовпу, рохштовхуючи зівак, що зібрались подивитись на живий товар, вийшла група чоловіків. П'яні, навіть на цю ранню годину. Шкіряні куртки, пошарповані та залатані, зброя на поясах — шаблі, пістолети, ножі. 

Корсари — Аделіта впізнала тип.

— Беласкез! — Один з корсарів, широкоплечий метис зі шрамом від ока до підборіддя, ступив вперед. — Давно не бачив твою потворну морду!

Беласкез зупинився, повернувся. На обличчі з'явилася усмішка, але напружена.